Проклята - Наталка Смеречинська
Влад зразу ж кинув валізи на порозі й ринувся до сестри.
- Алісо? - та шморгнула носом та припала в обійми брата.
- То знову була вона, Владко - жалким голосом проговорила подруга і врешті залилася сльозами - Вона позвала мене! Сказала, що всі ми тепер будемо її й наш клятий рід нарешті перерветься. Вона була такою страшною....
І Аліса знову здригнулася в істериці, що підступала.
Владислав мовчки погладив сестру по голові й з запитанням глянув на мене.
- Ні, я її не бачила - похитала голову, прекрасно зрозумівши, що саме він хоче знати - Аліса побачила її на вулиці, а я була як раз біля ліжка...
Костя тут же метнувся до вікна і зазирнув у нього. Розчароване обличчя хлопця говорило саме за себе - звичай но ж він там нічого незвичного не побачив. Схоже відьма являється лише тим кого пов'язало її прокляття.
- Якщо хочеш, я сьогодні переночую з вами - запропонував переляканій сестрі Влад - у цьому кріслі або на підлозі.
- Ні - на мій превеликий подив відмовилася Аліса відриваючи носа від наскрізь мокрої на грудях сорочки брата - Чим ти нам допоможеш? Адже вона полює і на тебе...
- Ох досить вже! - поруч зовсім неочікувано обурився Костя - Може відправимо її додому, Влад? Нам тільки постійних жіночих істерик не вистачало. Якщо в неї така слабенька нервова система, то їй краще вишивати хрестиком у своїй общазі, а не полювати на відьом...
По мірі того як Костянтин говорив погляд Аліси мінявся від переляканого, безнадійного і жалюгідного на розгнівано - мстивий. Вона остаточно відірвалася від брата і гордо розправила плечі.
- А не пішов би ти....- далі подружка видала точну адресу з усіма поворотами куди вартувало б іти такому нелюбому їй сбушнику, причому це все було виказано в такій збоченій формі, що навіть у мене, яка прожила в університетському гуртожитку два місяці й наслухалась всякого, почервоніли вуха.
-..... І я сама буду вирішувати, що мені робити й де бути. А ти тут взагалі ніхто, нікчемна приблуда - закінчила свою яскраву і кольорову промову блондинка, а потім гордо розвернулася і пішла до ванної кімнати змивати з обличчя результати неочікуваної зустрічі зі старою, при цьому не відмовивши собі в задоволенні голосно грюкнути дверима.
Якусь хвилину в кімнаті стояла абсолютна тиша, а потім Костянтин видав з прихованим захопленням в голосі.
- Все за нею записав?
Звернуся він швидше всього до Влада. Той нахмурився і з легким докором у голосі відповів:
- Навіщо ти так?
- Їй на користь - посміхнувся Костя, але швидше самому собі й своїм думкам - Нехай краще лютує і біситься ніж плаче та занепадає духом. Ну що пішли?
Це вже було сказано мені перебільшено бадьорим тоном.
- Знизу є непоганий ресторанчик. Повечеряємо й обговоримо детально плани на завтра. Що скажеш, Лєно? Зголодніла?
Я лишень похитала головою. Якщо апетит і був, то він зник, розчинився, у вирії надприродних подій. Але Костя все ж таки витягнув мене повечеряти, доки Влад вирішив почекати сестру.
-Ви йдіть! - похмуро сказав він Костянтину - А нам з Алісою потрібно поговорити.
- Без чергових змов т секретів? - не роздумуючи випалила я, не встигнувши зупинити язика, що біг поперед здорового глузду.
В очах Владислава промайнула ознака застарілої вини. Мабуть, теж згадав той вечір в клубі, але відповів він абсолютно спокійно і навіть з легкою посмішкою.
- Більше жодних секретів! Обіцяю!
Я кивнула. Не хотілося б знову, з розгону, цибнути на ті ж самі граблі. Хочеться вірити, що дурнів все ж таки життя чомусь учить
- Ходімо!- Костянтин вже відкрив двері кімнати й по-джентельменськи притримав їх для мене. Вибору особливо не було і тяжко зітхнувши всередині я попленталась до виходу.
Ми спустилися по сходах, що вели у підвал будівлі в якому для зручності клієнтів облаштували ресторан. Стіни вузьких прольотів готелю прикрашали різноманітні картини морської тематики. Мій погляд привабило чорно біла фотографія, що висіли між першим поверхом та підвалом.
Старовинний корабель початку двадцятого століття. Дебелий, з масивним корпусом, він ніби повільно і натужно розрізав хвилі, ризикуючи завалитися в одну, чи іншу сторону. На судні виднілося чотири щогли та величезна чорна труба, яка випускала в сіре небо стрічку вугільного диму.
" Карпатія. 1912 рік" - повідомляв надпис на рамці ретро фото, перед яким я зупинилася.
Карпатія? Хм... Хіба не так називається цей готель в якому ми поселилися?
- Теж помітила?
Костик теж не поспішав спускатися сходами й терпляче чекав допоки я уважно не роздивлюся фотографію.
Я відірвала очі від картини й з запитанням глянула на нього.
- Я про Карпатію - махнув рукою в бік корабля хлопець - Цей готель був названий на честь неї. Колись перший власник щиро вважав, що відкриваючи в дев'яностих маленький бізнес він зможе допомогти власному місту, як Карпатія колись допомогла пасажирам "Титаніка" рятуватися.
Так! Точно! Тепер я пригадала цю історію. Мої очі знову звернулися до фото, але виглядало воно вже зовсім по іншому. Перекіс корабля, що так важко тягнувся по морській поверхні, міг бути наслідком великої кількості пасажирів, яка перевищували можливості судна. Але мужня, маленька "Карпатія" продовжувала врятувати сотні людей, доставляючи їх до безпечних берегів.
-Не всім - Влад і Аліса наздогнали нас і теж зупинилися біля фото. В голосі Владика прозвучав неприхований сум - Лишень кілька сотень з кількох тисяч, інші загинули. Іноді врятувати всіх просто неможливо попри щире бажання.
Від його слів у мене побігли мурашки по шкірі. Здавалося що він говорить зовсім не про тих нещасних, що лежать зараз на дні океану після тієї славнозвісної катастрофи, а про...
- Ти справжній фаталіст, друже мій - Костик гучно плеснув Владислава по спині та розсміявся - Ось які думки приходять коли подорожуєш на голодний шлунок. Я коли довго не їм, взагалі перетворююсь на справжнє чудовисько... Ловіть дівчата безкоштовну пораду від дядечка Костянтина: "Чоловік завжди має бути ситим, а від того задоволеним і добрим"
