Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна

— Ні, я не хочу відпочивати! Я потребую руху, потребую рішучих дій! Я так багато згаяв часу! Я полечу негайно.

— Тоді до зустрічі, — зітхнув Годвін. — Успіху. Я обов’язково повернуся. Так чи інакше, переможцем або переможеним — я повернуся.

— Я чекатиму, — Август незграбно проліз між деревами, вийшов на галявину і злетів.

Годвін захоплено спостерігав, як великі бурштинові крила дядька крають ранкове небо.

— Хоча б щось хороше в моєму нещасливому житті, — пробурмотів він. — Але все буде марно, якщо я не знайду квітку. А я відчуваю, що не знайду її. І нам нікуди буде повертатися…

Годвін поклав голову на лапи й тихо застогнав. Друзі не знали, як його втішити. Надія на успіх танула з кожною годиною. Вже ніхто з них не вірив, що знайде квітку, але вони обіцяли бути з Годвіном до кінця і в цьому були незламні. Мовчки полягали на землю й заснули…

…По обіді друзів розбудило дивне гарчання. Данило сидів навколішки, вирячивши очі, і хрипко дихав відкритим ротом.

— Що з тобою? — торкнулася його плеча Ольга.

— Дихати… не можу… горло… здавило… всередині… пече…

— Може, застудився? Усе-таки спимо на голій землі.

Домовик закашлявся й нахилився набік.

— Гей, Даню! — струснула його за плечі відьма. — Даню! — Ольга притисла вухо до грудей домовика і зблідла. — Серце майже не б’ється, і дихання слабке.

— Може його змія вкусила? — сплеснула руками Калина. — Або він з’їв отруйні ягоди?…

— Отруйні, кажеш?! — Ольга зазирнула Данилі за комір і зойкнула: золотий ланцюжок впився домовику в горло, намагаючись його задушити. Відьма спробувала відтягти ланцюжок, але він ніби прикипів до тіла.

— Дай я! — Годвін підчепив ланцюжок кігтем і розірвав його. — Ну й міцний же!

Ланцюжок, ніби тонесенька змійка, ізслизнув на землю і сховався у траві. Данило глибоко вдихнув і схопився за шию.

— Цей ланцюжок із печери? — суворо поглянула на нього Ольга.

Данило мовчав, відвівши очі.

— Ти при своєму розумі?! Він же міг тебе вбити!

— Мені шкода, — зітхнув Данило.

— Іншим разом ми тобі не станемо допомагати!

— Іншого разу не буде! — набурмосився Данило.

Годвін знову ліг і подивився на небо. Перлові хмари поволі сунули в безвість. Дракону здавалося, що небо опинилося під ним, що він летить високо-високо над безкраїм морем, у якому ніжаться величезні білі риби.

— Їсти хочеться, — сказав Годвін, згадавши про риб.

— Угу! — потягнулася Ольга.

— Гайда на риболовлю!

Годвін підхопився і прудко збіг до річки. Дракон бив по воді хвостом — карасі й коропи спливали догори животами. Ольга збирала їх і виносила на берег, а Данило чистив і клав на вугілля.

— Бідненька рибка, — закрила очі руками Калина.

— Краще скажи — бідненький Годвін, — хмикнув, вилізши на берег, дракон.

Коли пізній сніданок закінчився, сонце вже схилялося на захід. Мандрівники рушили до млина. Струшуючи із сорочки риб’ячу луску, Данило помітив на грубому полотні чорну плямку. Пошкрябав її нігтем, потер, але плямка тільки збільшилася.

— Що за дивина? Звідки бруд? — пробурчав Данило. — А, це ж чорнило пролилося!

Домовик озирнувся, аби впевнитися, що друзі не спостерігають за ним, і дістав із-за пазухи кришталеву пляшечку.

— Ціла! — здивувався Данило. — А кришечка ще й воском залита. Як же це?!

Руки домовика вже були по лікоть у чорнилі. Данило прожогом кинувся до річки, занурив руки у воду і старанно їх потер. Чорнило не змивалося.

— Ольго! — нарешті не витримав він.

Друзі обернулися на крик.

— Це чарівне чорнило! — домовик налякано роздивлявся чорні долоні, а потім протягнув пляшечку Ользі. — На, візьми подивися!

— І не подумаю! — фиркнула відьма. — Я тобі ясно сказала — допомагати більше не буду!

— А як мені вчинити?!

— Як хочеш. Я не даю поради тим, хто ними нехтує.

— Ну й добре! — почервонів Данило. — Здалося воно мені все! — і кинув пляшечку на каміння.

Кришталь жалібно дзенькнув, чорнило пролилося на землю. Плями на руках і сорочці миттєво зникли.

— О, пощастило! — зрадів Данило.

— Дурням завжди щастить! — понуро мовила Ольга, і Данило, зчепивши зуби, змовчав.

Надвечір мандрівники підійшли до млина. Годвін постукав у ворота. Господар не виходив.

— Де він подівся?! — пробуркотів Данило. Домовик зазирнув у щілину між кілками, але відразу ж відскочив, закриваючи око. — Ой!

— Що там?! — злякався Годвін.

— Нічого!

— Ячмінь, — посміхнулася Ольга. — Так завжди буває з тими, хто підглядає у щілини.

— Схоже, що млинаря немає, або він не хоче нас бачити, — занепокоївся Годвін. — Що робити?

Ольга дістала з торби шапку й перекинула її через огорожу.