Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна
— Я не знаю, — зізналась Ольга. — Ніколи не задумувалася над цим. У нас завжди одне пояснення — диво.
— Наука творить дива, — зауважив Годвін. — А ти не знаєш, часом, хто зробив цю шапку? Я хотів би познайомитися з таким майстром.
— Не знаю.
— Може, той, хто зробив чоботи-самоходи, гуслі-самодуди і скатерку-самобранку? — припустив Данило.
— Ще й таке є?! — аж присвиснув дракон. — Оце так!
— Ти як із дикого лісу! — посміхнувся домовик.
— Це ви всі тут!.. — сердито захитав хвостом Годвін.
— Ну, ну, хто ми? — склала на грудях руки Ольга.
— Ви… ви… А, відчепіться! — добродушно махнув лапою дракон.
— Чого захотів! — засміявся Данило. — Тепер уже ми будемо разом до кінця! Нас так просто не здихаєшся!
— Я це помітив! — посміхнувся Годвін. — Ой, дивіться — тут і справді похилені дерева!
Мандрівники зупинилися, споглядаючи чудасію: молоді і старі дерева схилялися над землею, вказуючи верхівками на північ.
— Значить, ми йдемо у правильному напрямку! — сказала Калина.
— Правильному-то правильному, тільки куди ж ми припхаємося? — зловісно прозвучали в неприродній тиші слова Данила, і друзі посмутнішали.
Ліс ставав усе густішим, могутні дуби сплітали гілки так щільно, що місячне світло вже не пробивалося крізь товстий шар листя над головою, і під деревами панувала суцільна темрява. Годвін і сам не дуже добре бачив дорогу, але змушений був вести за собою Данила, який вчепивсь у драконячий хвіст, а також Калину й Ольгу, що трималися за руки. Відьма повсякчас сварила Нічку: кішка від хвилювання боляче впивалася кігтями у плече господарки.
Нарешті Годвін роздививсь у траві ланцюжок мухоморів. Величезні гриби стояли на сторожі і, як здалося Годвіну, ледь помітно ворушилися.
— Гриби невдоволені, — прошепотіла Калина. — Чую, як вони кажуть: «Чужі! Чужі!»
— А вони можуть нам нашкодити? — поцікавився дракон.
— Гриби?! — приснула золотавим сміхом мавка. — Та ні, що ти! Хіба що ти їх з’їси.
— І не подумаю!
— Багато хто не думає, а вони змушують.
— Як?
— Зовнішнім виглядом. Вони яскраві, блискучі, а всередині отруйні.
— Так буває не тільки з грибами, — зауважила Ольга.
— Стривайте-но! — різко зупинився Годвін. — Запах!
Мандрівники знизали плечима.
— Не відчуваєте? Такий знайомий! Ніби з дитинства. Схожий на… Та ні, не може бути! — дракон труснув головою і вийшов із-під навісу гілок.
Перед очима друзів постала гора, поросла деревами. Лаковані листочки налякано тремтіли у спокійному повітрі.
— От гора, от осики, — подумав уголос Данило. — А де ж вхід?
Домовик неквапливо обійшов гору.
— Ідіть сюди! — покликав він друзів із-за схилу.
Не зволікаючи, Годвін і дівчата пішли на голос. У схилі зіяла темна пащека печери. Дракон зазирнув усередину.
— Повітря якось дивно циркулює, — помітив він. — Ніби там хтось дихає. Ну що, заходимо?
Данило мимоволі здригнувся.
— Хоч-не-хоч, а треба! — сумно мовив він.
— Не бійтеся, — підбадьорював інших Годвін, хоча в самого трусилися лапи. — Усе буде добре. Млинар сказав — ми домовимося.
Дракон першим заліз у печеру, за ним — Калина й Данило. Останньою зайшла Ольга, для певності стискаючи в руці срібний ніж із довгим лезом. Темний вогкий коридор чимдалі глибше спускався під землю. Він був дуже просторим — навіть троє таких невеличких драконів, як Годвін, могли б вільно пересуватись у цьому проході. І розмір коридору, і присутність якоїсь невідомої істоти гнітили Годвіна. Він озирнувся. Друзі йшли за ним наосліп, і їх, імовірно, зараз хвилювало лише одне — не послизнутися на холодному мокрому камінні. Припливи й відпливи повітря ставали все більш відчутними. Роздивляючись бурульки солі під стелею, Годвін через щось перечепився. Це щось ворухнулося, печеру струснуло від громоподібного реву. Запахло сіркою.
— Лягай! — крикнув Годвін і щосили смикнув униз Калину, за якою впали Данило й Ольга. Наступної миті коридор наповнився вогнем. У спалахах полум’я Годвін побачив величезні лапи й розкриту драконячу пащу просто перед своїм носом.
— Що ж це?! Августе?! — закричав Годвін, обіймаючи лапи. — Дядьку, здрастуй!
Великий дракон здивовано пирхнув, понюхав гостя й завмер.
— Як ти тут?… — тільки і зміг вимовити вартовий.
— А ти?!
— Мене спіймали й ув’язнили тут чарівники, — прогарчав Август. — Стережу всілякий магічний мотлох.
— Годвіне, я щось нічого не втямлю! — стривожилась Ольга. — Це і справді твій дядько?
— Справді! Августе, давай вибиратися звідси!
— Я не в змозі. Бачиш — вони завалили прохід так, що я можу звільнити тільки шию й передні лапи, — пояснив Август. — Для охорони печери, яка за моєю спиною, цього досить, а втекти ніяк. Отак і сиджу шість років — ні туди, ні сюди!
— Що ж робити, що ж робити?! — Годвін забігав по коридору, тяжко зітхаючи. Потім зупинився, заглянув у торбочку на поясі. — От і вихід! — засяяв він від задоволення, стискаючи в лапі невеличкі кульки. — Вибухівка!
— Це небезпечно! —