Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна

не знаю, що нам робити!

Данило поглянув на Авеніра.

— Треба здихатися пораненого і звести з Ольги порчу. Якщо ми цього не зробимо, то нічого в нас не вийде.

— Це правда, — погодилася відьма. — Якби тут поряд був якийсь знахар або цілитель! Авеніре, ти тутешній? Можливо, щось порадиш?

— Я тутешній, але нічого такого не знаю, — тихо відповів парубок. — Тут і поселень-то немає поблизу, не те що ворожбитів. Тільки млин, та й годі…

— Млин, кажеш? — оживився Данило. — Це те, що треба! Усі млинарі знаються з нечистою силою, бо млин завжди закладають на живу душу!

— Він правду каже? — звернувся до Ольги Годвін.

— Хто зна? — розвела руками відьма. — Кажуть різне…

— А далеко млин?

— Та ні. Від хутора вгору та вгору вздовж річки, — пояснив Авенір.

— Треба спробувати. Ми нічого не втрачаємо. До світанку встигнемо? — запитав у юнака Годвін.

— Якщо вийдемо просто зараз. Але я не можу…

— Нічого! Даню, поклади Авеніра мені на спину, — сказав дракон.

Домовик невдоволено хмикнув.

— Будь ласка! — підштовхнув його плечем Годвін.

Данило з посмішкою виконав прохання. Годвін застогнав, опустив роздерте крило, але під стривоженим поглядом Калини опам’ятався і змусив себе бадьоро рушити з місця.

— Важка ніч ще не закінчилася, — мовила Ольга. Вона посадила кішку на плече, взяла Калину за руку. — Що ж, щасти нам!

Млинар

Мандрівка до млина видалася довгою. Ледве пересуваючи лапи, Годвін крокував уздовж ріки, аж поки серед розлогих верб не з’явилося колесо водяного млина. Спокійний шум води заколисував, і дракону здалося, що зараз він засне на ходу.

— Ну нарешті! — стомлено видихнув Данило. — Він злий?

Ніхто не відповів. Товариші неквапливо підійшли до воріт. Домовик постукав.

На подвір’ї здійнявся гамір, грюкнув засув. Ворота відчинилися.

— Чого вам? — позіхнув чорновусий, червононосий млинар.

— Добрий день. Ми у справі. А можна зайти? — долаючи втому, спробував бути ввічливим Годвін.

— А я не знаю, — підморгнув чоловік. — Треба спробувати.

— Та треба, — погодився Данило і зробив крок уперед.

— Гей, хлопче, постривай-но! — зупинив його жилавою рукою млинар. — Я так просто не впущу. Треба відгадати загадку.

— Загадку? — стривожився Данило.

— Так. По одній кожному.

— Ми дві ночі не спали, день не їли й постійно знаходимося на ногах, — сердито мовив Годвін. — У нас немає ані часу, ані сил на твої примхи.

— А язиком плескати час і сили є? — посміхнувся млинар. — Як хочете! — і спробував зачинити двері.

— Стій! — ухопився за ручку Данило. — Ми спробуємо!

— Добре. Тобі загадаю першому, — млинар тицьнув у домовика пальцем. — Простеньку, не бійся.

— А я й не боюся!

Млинар поблажливо посміхнувся і промовив:

— У ньому — лагідне тепло, І піч, і лави, і вікно, Спочинок, їжа і вода; Сюди не зазирне біда, Сюди спішиш з усіх доріг, Хоча й не чуєш більше ніг. Це — мрія до останніх днів, Це — храм батьків, спокійних снів. Безпечно і затишно в нім. Фортеця, кажуть, — це твій…

— Дім! — радо скрикнув Даня.

— Наступний! — млинар підманив Калину жестом. —

Сміється — сонце на гілках, Ридає — дощ в гущавині, І марить літом в зимніх снах, І квіту спраглий навесні. Дубів, беріз, осик, ялин Мільйони виструнчились в ряд: Озера, річечки, багно Прикрасить ранній листопад. Скарби цікавим віддає — Гриби, і ягоди, і хмиз. Як стариган-мовчун живе Цей молодий веселий…