Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна
— Тобі добре казати, — відрізала відьма. — Ти що їси?
— Хліб і молоко, але дуже рідко.
— А Калина он узагалі не їсть — походила по землі, повітрям подихала, водою вмилась — і живе, — сказав Годвін. — То може й нам самим повітрям харчуватися?!
— Я схожу на хутір, хліба хоча б куплю, — запропонувала Ольга.
— А наворожити? — посміхнувся Данило. — Не можеш? Чув я, що відьма може кілочок у стіну вбити й надоїти молока.
— А не чув, буває, що відьма може зробити пустобреха німим? — зіщулилася дівчина.
— Не чув! — глухо відповів домовик і відступив під захист гілок.
— Я не їм хліба. Він у шлунку ніби на глину перетворюється. Краще м’яса візьми, — попросив дракон.
— Що буде, — мовила Ольга, йдучи доріжкою на хутір.
Холодний світанок розкинув над лісом сріблясті крила. Друзі причаїлися в кущах. Звідси було видно довгий високий паркан, хату під очеретяним дахом і похилене гілля яблунь. Біла Ольжина сорочка майнула біля огорожі і сховалася за рогом.
— Будемо чекати! — важко опустився на траву Годвін.
Ольга постукала в декілька дверей, але господарів не було вдома. Здалеку лунали схвильовані вигуки і крик жіночий. Дивуючись, що могло вигнати людей із домівки до світанку, дівчина обійшла зарості шипшини й опинилася на невеличкому майданчику. Поміж молоденькими тополями протікала річка, на березі якої скупчилося чоловік двадцять селян. Ще одна людина — із зв’язаними руками й ногами — лежала біля самої води.
Відьма підійшла ближче. Двоє м’язистих чоловіків перевернули зв’язаного догори обличчям. Це був худий білявий юнак із впалими щоками. Він насилу відкрив темно-сірі очі й поглянув довкола журним, напівбожевільним поглядом.
— Ти курей передушив?! — грізно вигукнув старий із куцою рудою борідкою.
Юнак закрив очі.
— Давайте ще раз!
Двоє чоловіків кинули юнака вниз обличчям у воду. Худе тіло декілька разів здригнулось і завмерло на мілині.
— Витягайте!
Нещасного, який уже не дихав, слухняно витягли. Рудий дід ударив його по спині. Юнак закашлявся.
— Перевертайте!
Цього разу парубок вже не мав сили поглянути на своїх катів.
— Це ти кіз перерізав?!
Юнак мовчав. У Ольги підступили до горла сльози жалю і страху.
— Що робитимемо? Смолою намажемо? — рудий розгублено повернувся до громади. Його червоні запалені очі зупинилися на Ользі. — Це ще хто?
— Доброго дня, люди, бувайте здорові! — мовила дівчина, виступаючи трохи вперед. — Я із сусіднього села, від розбійників втікала, в одній сорочці залишилася. Чи не продасть, буває, хтось хлібину?
— Не до цього, дочко! — хрипко мовив рудий. — Бачиш, яка біда в нас? Вовкулаку спіймали, смолити будемо!
— Та чи можна таке робити?! — жахнулась Ольга. — Відпустіть його, він же ледве дихає, бідолаха!
Вона підбігла до юнака під здивований шепіт жінок і зазирнула йому в обличчя.
— Не чіпай, бо ще вкусить! — гукнув до неї рудий.
Парубок відкрив очі.
— Він не вовкулака! — впевнено мовила Ольга.
— Ти звідки взяла? — товста ряба баба свердлила дівчину крижаним поглядом. — Знаєшся на поганській силі?
Ольга глянула на неї з-під лоба. Викопана відьма!
— А ти?
— Та що ти собі надумала? Чого язиком дурним плещеш?! — закричала ряба. — Я жінка чесна, то всякий скаже! А він — вовкулака! Сама бачила, як шкіру знімав за хлівом!
— Бреше! — простогнав юнак. Із благанням поглянув на Ольгу та мовив самими губами. — Врятуй!
Ольга хотіла залізти до торби, але руки ніби заціпило. Підняла очі й побачила, що ряба щось нашіптує і крутить у руках дві травинки.
— Кинь! Кинь негайно! — скрикнула Ольга.
Ряба вдавала, що її не стосується. Хуторяни вирячилися на дівчину. Товста відьма перегнула травинки, і Ольга відчула, що їй ніби викручують суглоби.
— Кинь! — від болю в дівчини темніло в очах.
— Та вона навіжена! — ледь посміхнулася ряба. — Може, вона з ним заодно?!
— Я не заодно! — закричала дівчина, розуміючи всю небезпеку свого становища. — Я вже йду. Я йду!
— Іди, та швидше! — наказала ряба, і Ольга, спотикаючись, мимохіть побігла до лісу.
Дівчина влетіла в хащі, ніби хтось підштовхував її у спину. Впала, вилізла з кущів, витягаючи з рук колючки.
— Оце так!
— Що сталося?! — оточили її товариші.
— Там… там… хлопця… страчують!.. А відьма!..
— Відпочинь! Тоді скажеш! — порадила Калина, беручи її за руку.
Ольга трішки віддихалась і заторохтіла:
— Розумієте, там хуторяни хочуть убити безневинного хлопця! Думають, що він вовкулака, а відьма місцева їх заохочує!
— А він точно не вовкулака? — здригнувся Данило.
— Точно! Присягаюся — звичайна людина. І зробити я їм нічого не можу, бо та відьма досвідчена, сильніша за мене. Вона мене враз скрутила!
— Ех ти! —