Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна
— А де мітла? — озирнулася Калина.
— Немає? — розчаровано запитав від порога домовик. — Згоріла, видно… Ну тоді просто бийте!
Племінниця відьмиРано повечерявши смажениною, Годвін засумував. Шлунок ще був неповним і невдоволено буркотів. Дракон припав до дверей і крізь щілину спостерігав, як потихенько засинає село. Прогнали корів, із поля поверталися люди, співаючи пісень. Почала спадати ніч. Де-не-де в маленьких віконцях заблимало світло.
Калина, яка весь час розмовляла з Данилом про лікувальні властивості лісових рослин, злізла з напівзруйнованої нетопленої печі та підійшла до Годвіна.
— Час, — дівчина поклала йому на спину лілейно-білу руку.
— Час! — кивнув дракон і обережно виліз із хати.
За ним вийшли мавка й домовик.
— Не бійтесь, якщо брехатимуть собаки, — попередив Данило. — Тільки швидко йдіть: домівка відьми аж на іншому кінці села, за вигоном.
Зачудовано роздивляючись на всі боки, Годвін і Калина ледве встигали за прудким домовиком. Невдовзі віддалік від інших хат, під високою старою ялиною, розгледіли вхід до землянки. Годвін кинувся до дверей, але Данило зупинився й дивно захропів.
— Що сталося? — зазирнула йому в очі Калина.
— Боюся. Ніколи з відьмами не знався і знатись не хочу…
— Ми тільки запитаємо, — підбадьорив його Годвін.
— Ой, щось недобре в мене передчуття…
— Годі! — прикрикнув Годвін і постукав у двері. — Можна увійти?
Ніхто не відповів.
Годвін ривком відчинив двері. У землянці було дуже темно. На порозі раптом з’явився обрис ЧОГОСЬ, схожого на людину, але з двома головами. Більша голова поросла невеличкими зміями, а друга — малесенька — сяйнула на гостей зеленими очима.
— НУ ЧОГО ВАМ УСІМ ВІД МЕНЕ ТРЕБА?! — закричало страхіття жіночим голосом.
— Та нам… — ледве видихнув Годвін.
— А щоб тебе Перун побив, нечиста сило!!! — заверещав Данило й кинувся навтьоки.
— Тю, скажений! — фиркнуло чудовисько. — Диви, дракон і мавка — от чудасія! Чого припхалися?!
— Та ми… власне… вибач… ми за порадою…
— Вас заносити чи самі зайдете? — буркнуло страховище і зникло в темряві кімнати.
Калина з Годвіном увійшли, налякано притискаючись один до одного. Двері за ними зачинилися.
— Зараз світла дам! — у руках чудовиська спалахнула лучина.
— Великий Геліодоре! — полегшено скрикнув Годвін. — Як ти нас налякала!
— Чим же? — невисока смаглява дівчина з нечесаним кучерявим волоссям гладила чорну кішку, яка сиділа в неї на плечі.
— Так… здалося… неважливо… А ти, — Годвін скоса поглянув на дівчину, — ти — відьма?
— А яке твоє діло?! — спалахнула рум’янцем господиня.
— Розкажи мені, що ти знаєш про квітку папороті! — попросив Годвін.
— Гроші є?
Дракон вказав на камінь у себе на грудях.
— Малувато… Ну добре. Ти хто і звідки?
— А яке твоє діло?! — передражнив її Годвін.
Дівчина посміхнулася, блиснувши карими очима, підійшла до казанка, в якому кипіло темнувате пійло. Вона зняла з гачка дерев’яну ложку з довгим держаком, помішала вариво, спробувала на смак і скривилася.
Калина тим часом роздивлялася відьмину халупку. Вздовж стін стояли широкі лави, посеред кімнати — стіл на трьох ніжках. Під стелею висіли всілякі трави і гриби, у діжечці в кутку кімнати причаїлися великі жаби.
— Мене звуть Ольга, — після довгої мовчанки відрекомендувалася дівчина.
— Годвін.
— Калина.
— У вас є час? — запитала дівчина.
— У тебе немає! — сказав Годвін.
— Тобто? — підняла брову Ольга.
— На селі кажуть, що сьогодні вночі спалять тебе за знищений хліб.
— Мене? — зблідла дівчина. — То не я зробила!
— Їм байдуже!
Ольга потерла лоба, невідривно дивлячись на казанок.
— Ось тому й не хотіла я бути відьмою, — тихо сказала вона.
— Чому ж стала? — здивувався Годвін.
— Мене не питали, — зітхнула Ольга й сіла на лаву. — Чаклун не може померти, якщо не передасть свої вміння. Тітка знала, що я не хочу продовжувати її справу, але до смерті так і не знайшла собі учня. Коли відходила, попросила води. Я подала їй глечик, вона напилася, тицьнула мені його в руки й мовила: «Усе забирай!» Не встигла я ворухнутись, як вона вже не дихала, а я відчула в собі цю проклятущу силу…
— То що робитимеш?
— Що тут зробиш? — здвигнула плечима Ольга. — Тікатиму. Я ще мало знаю й умію, тому цілий натовп бовдурів мені не вгамувати. Оселюся десь в іншому селі, заживу як людина…
— А зможеш?
— Що?