Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна
— Оце ще! Так і знав, що бідою тут пахне! — розсердився Даня. — Поганські діти!
— Ні-ні, нам тільки запитати! Хочу квітку папороті знайти!
— А, багато вас таких — шукачів! — посміхнувся Даня. — Тільки ніхто ще не знайшов.
— Я знайду, — вперто мовив Годвін. — Є у вас відьма?
— Та є. Чи той — була.
— Що ти маєш на увазі?
— Померла вона. І поховали вже її як потрібно: виносили вперед головою, і за річкою перевернули на живіт, і під коліньми підрізали, і кілок осиковий між лопаток вбили.
— Дивні звичаї у вас!..
— Чому ж дивні? Усі так чинять, щоб відьма з могили не встала.
— Встала з могили?! — засміявся дракон. — Оце так маячня?! Що вмерло — те вже не оживе. Такий закон природи.
— А от і ні! — запротестував Даня. — Коли невміло відьму поховають, то вона упирицею на село повертається!
— Це антинаукові вигадки!
— Ні, Годвіне, це правда! — втрутилася Калина. — У лісі всяке буває. Лісовик проганяє таких істот — нечисті-бо вони.
— А Лісовик твій чистий?! — зі зневагою кинув Даня.
— Звісно. Ліс чистий і все, що в ньому родиться!
— Ну знаєш! — скипів домовик.
— Заспокойтеся! — зупинив сварку Годвін. — То що з відьмою? Немає більше у вас відьом?
— Племінниця її залишилася. Та чи відьма вона — того не знаю.
— Хоча б до неї сходити, — зітхнув Годвін. — Данило, відведеш нас?
— Ніколи мені! — потягнувся Даня. — Дім новий скоро буде. Вже скоро! Господар прийде, свіжим хлібом мене пригостить і перенесе в личаку до нової хати.
— У личаку? Ти для личака завеликий, — недовірливо поглянула на нього Калина.
— Я змінюю личини, — зізнався Даня. — Можу бути кішкою, мишею, самим собою.
— Як зараз?
— Ні. Зараз я в личині свого господаря. Люблю я його. Він добрий.
— А якщо не забере тебе господар?
— Того не може бути!
— А все ж таки?
— Буду на згарищі вити й перехожих лякати. То для домовика порядного загибель!
У двері постукали.
— Заходьте! — гукнув Даня.
Підтоптаний дідок із вкритою павутинням бородою переступив поріг.
— А, Лазник! — зрадів Даня. — Ну що там, іде господар за мною?
Стариган зітхнув.
— Ти, Данилко, не гарячкуй. Слухай спокійно. Не прийде господар за тобою.
— Що?!
— У тій хаті є домовик — старий, пузатий і волохатий. Господар уже й дозволу жити в новій домівці в нього просив, уже й молока йому давав.
— Брешеш, старий курдупель! — підхопився Даня.
— Щоб мені борода вилізла, коли брешу! Щоб у моїй лазні лише на свята милися!
— А наші?!
— Усі сиротами залишились — і хлівник, і колодязний. Тільки я і влаштувався, бо лазню ще не добудували.
— Ой горе нам! — заголосив домовик. — Гооооооорееееееее!
— Оце так! — перезирнулися Годвін із Калиною.
Лазник уклонивсь і вийшов.
— Стій! — закричав йому навздогін дракон. — Відьма є у вас?
— Скоро не буде! — бовкнув Лазник. — Чував на селі, спалити дівку хочуть сьогодні вночі: відьма хліб зіпсувала минулого тижня.
— То, може, стара зіпсувала?
— Може. Ну й що з того? Відьмою більше — відьмою менше…
— А раптом вона не винна?!
— Невинних відьом не буває!
Вражений Годвін повернувся до Калини.
— Що робитимемо?
— Підемо до неї, тільки-но смеркне. Даня нас проведе. Правда ж?
Разом поглянули на домовика. Він стояв посеред хати похмурий, як хмара.
— Проведу! — рішуче сказав юнак, стиснувши кулаки. — А потім піду й натовчу тому волохатому товстуну пику, а зрадника-господаря удавлю, щоб його, собаку, злидні обсіли!
— Удавлювати не треба, — тихо попросила мавка. — Краще ходімо з нами.
— Із вами? Куди?
— Квітку шукати. Це ж краще, ніж лякати перехожих.
— Не знаю. Буде видно.
— А є в тебе щось поїсти? — запитав Годвін. — Смажена телятина чи дичина з овочами?
— Та де ж вони в мене?! — розвів руками Данило.
— А купити можеш? Я б от і кришталь свій віддав, — ніжно торкнувся каменя на грудях дракон. — Треба новий оберіг вставляти.
— Та що твій кришталь у порівнянні з телям?! — мрійливо примружився Даня. — Купити не зможу. А от украсти… украсти можна… у господаря колишнього…
— Красти погано, — нагадав Годвін.
— А домовика на попелищі добре
