Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна

— Чому ти мене не збудила? — протираючи очі, пробурчав Годвін. — То що, ідемо?

— Ідемо.

Годвін запалив смолоскип і протягнув його Калині.

— Понеси ти, мені йти незручно.

Мавка відсахнулася від полум’я, затулила очі руками.

— Боюся, — ледь чутно промовила вона. — Ми в лісі не любимо вогонь.

— Як хочеш, — Годвін відчинив двері, впускаючи до печери підземний морок. — У нас зазвичай темно.

— Дуже темно, — прошепотіла Калина, визираючи з печери. — У вас страшні ночі. Ані зірок, ані місяця. Я нічого не бачу.

— А я бачу непогано.

Калина подумала трохи й несміливо простягла руку за факелом.

— Давай вогонь. Краще таке світло, аніж темрява.

Дракон із мавкою вийшли у просторий коридор, знайшли сходи і почали підніматися. Ніде в Академії не горіло світло. Факел згас. Годвін спробував його запалити від власного дихання, але йому не вдалося. Княжич мовчки відмітив це дивне явище і прискорив крок. Калина відставала.

— Не йди так швидко, — нарешті не витримала вона. — Я можу впасти.

Годвін невдоволено пхикнув, але зважив на її прохання. До площі вони наблизилися за півгодини.

— Чому так темно сьогодні? — стривожено запитав сам у себе дракон. — Де смерди? Тільки варта причаїлася по кутках. А це що таке?!

Посеред площі до золотого стовбура родового дерева був прикутий дракон. Годвін і мавка підкралися до Золотого Дерева.

— Добромисле?! Хто тебе закував?!

— Тихіше! — засичав ректор. — Не галасуй! Зараз тут будуть!..

— Що таке? Хто буде тут?

— Він! — багатозначно промовив Добромисл і злякано озирнувся.

— Я не розумію!..

— Слухай мене, Годвіне! — обірвав свого учня старий. — Кір зрадив твого батька, він уже зараз хоче князювати. Воєвода збунтував челядь, він змусив військо підтримати свій злочинний задум. Усіх — навіть гостей наших — зачинили по домівках, а твою родину кинули до в’язниці у Північних печерах.

— Я його вб’ю!!!

— Т-с-с-с! У нього сильний заступник — сам Велес!

— Велес?! Він існує?! Звідки він узявся?!

— Нічого не знаю про це й не хочу знати! Він — велетенський вогняний змій, який любить морок і холод. Бачиш — усе світло згасло, а з глибин підіймаються задушливі випари. Тепер Він — князь. Здається, Він хоче, аби Кір допоміг Йому зібрати військо й напасти на Верхній світ!

— Навіщо йому це?!

— Не знаю. Можливо, щоб здолати свого давнього ворога — Перуна.

— Це ж міфи, казочки! Наука твердить…

— Наука не допоможе!

— А як його здолати?!

— Він боїться світла. Треба незгасиме світло.

— Фосфор? Щось таке?

— Ні, чудесне світло. Чисте. Особливе.

— Де ж його взяти?

Добромисл важко зітхнув і повів плечем, намагаючись звільнитися від кайданів.

— Не вбив мене, бо можу стати у пригоді, — сумно посміхнувся ректор. — Але й від інших відокремив, бо можу їх навчити, як звільнитися.

— Зараз, зараз я звільню тебе!

— Ні, не можна!

Але Годвін вдарив по кайданах хвостом. Кайдани задзвеніли, ніби сотня дзвонів.

— Тікай, бо все пропало!

Сполошилася варта. Годвін чув, що до них наближаються з десяток вояків. Він кинувся вбік, Калина — за ним.

— Годвіне, квітка папороті! — кричав йому навздогін Добромисл.

— Добре! — відгукнувся дракон.

Переслідувачі наближалися. Годвін несподівано завернув за ріг і затягнув за собою Калину. Варта пробігла повз них.

— Залазь на спину, — пошепки сказав він мавці. — Тримайся міцно.

— Що сталося? Я нічого не розумію! — Калина залізла на спину Годвіну і примостилася поміж крилами.

— Ніколи зараз пояснювати!

Годвін визирнув із-за рогу й пересвідчився, що варта повертається. Він щосили кинувся бігти підземними лабіринтами до виходу з печер, де на поверхню землі вела широка вертикальна шахта із люком. За спиною він чув гамір переслідування.

«Вихід стережуть. Що робити? Як вибратися? — думки, ніби скажені, метушились у драконовій голові. — Прохід уже звужується. Не втекти! А може?…»

Годвін різко зупинився, підпускаючи варту ближче. Дорослим драконам вже було тісно у вузьких тунелях, але вони заповзято переслідували княжича.

— Полетіли! — крикнув Годвін і розправив крила.

Збиті з пантелику витівкою Годвіна, передні вартові також спробували летіти, проте їхні великі крила чіплялися за стіни й ламалися. Задні переслідувачі тиснули на застряглих товаришів, збивалися до купи, гарчали від болю та злоби.

Вигравши трохи часу, Годвін продовжував бігти ще декілька сотень метрів, доки не почув неподалік сміх і не відчув подуву вітру.

— Злазь, Калино! — наказав Годвін.