Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна

Мавка обережно спустилася на землю.

— Мені погано. Я зовсім не щаслива зараз, — тихо сказала вона, обхопивши голову руками. — Земля йде з-під ніг…

— Слухай, у мене на поясі в мішечку мотузка. Обв’яжи себе за талію, а потім — мене. Вихід завжди стережуть двоє. Вони сидять по обидва боки коридору, за яким — злітний майданчик. Ти підійдеш нечутно, так, як ви вмієте, до одного з них і закричиш. Другий підбіжить до товариша і звільнить прохід. Ти галасуватимеш, а я непомітно пройду на майданчик повз стіну. Потім я злечу, потягну тебе за собою, відкрию люк, і ми опинимося нагорі, у лісі.

— У лісі? — радо відгукнулася Калина. — Я згодна.

— Ніхто не питає, чи ти згодна. Просто виконуй!

Вони підійшли ближче. Вартові обговорювали сьогоднішні події.

— Не думаю, що це назавжди. Кір протримається до першої помилки.

— А Він? Просто піде?

— Не знаю. Давай не будемо про це.

— Давай. А то раптом…

Калина наосліп пішла на їхні голоси.

— Хто там?! — підхопивсь один із вартових.

— Аааааааааааа!

Далі все було за планом. Вартові злякалися, Годвіну вдалося прокрастися на злітний майданчик. Дракон злетів, із зусиллям відкрив тяжкий металевий люк. Калина прослизнула між лап охоронців і, пливучи в повітрі назустріч пахощам зоряної літньої ночі, весело і дзвінко розсміялася.

Годвін обережно опустив на землю Калину, потім приземлився сам. Це було дивовижне відчуття — шовкова росиста трава під лапами, прохолодне дихання вітру й солодко-щемливий дзвін листочків у височині, де крізь маленькі віконця в густих вітах позирають кришталеві зорі. Мавка лягла на землю, невідривно дивлячись угору.

— Тобі зле?

— Я знесилена. Земля напуває мене. І небо.

Годвін сів поряд, озирнувся. У лісі темно, вогко, якось незвично. Він не міг зорієнтуватися, він нічого тут не знав, усе в цьому світі здавалося йому дивним, несправжнім.

— Калино, а як цвіте папороть? Здається мені, що папороть не цвіте…

— Я не знаю. Ніколи не бачила. Я дзвіночки люблю й конвалію. Інколи русалки дарують мені лелії.

— Це неважливо. То де мені шукати цю квітку?

— Я не знаю, — Калина підвелася, пригладила блискуче волосся, обдивилася довгу напівпрозору сукню. — Це ж треба, як я обносилася! Прямо як восени! Це коли хто із сестер побачить — засміє!

Мавка прудко пішла між кущами, зриваючи і вплітаючи у волосся кетяги дикої малини та сріблясті трави, прикрашаючи, ніби діамантами, холодною росою сукню з павутини.

— Куди ти? — захвилювався Годвін.

— Гуляти, — весело відгукнулася Калина.

— А я? Ти мене покинеш?

Мавка знизала плечима.

— Я тут пропаду! Допоможи мені!

— Я не можу. Я не знаю, як.

— Допоможи хоча б якось! Мені також було складно витягати тебе із Землеграда, але ж я не залишив тебе помирати у наших печерах!

— А ти… ти… можеш… померти?!

— Можу! Вмерти набагато легше, ніж ти думаєш! Будь зі мною у лісі! Знайди когось, хто відповість на мої запитання!

Калина задумалася.

— Тільки Лісовик знає про все в лісі…

— То веди мене до нього!

Мавка зітхнула.

— Ну добре. Ходімо на галявину. Він, напевне, вже обдивився молоді деревця на сході й відпочиває.

Калина нечутно зникла в заростях, і Годвін був змушений стрімголов кинутися за нею, захищаючи морду від ударів гілок. Бігти було дуже важко: лапи провалювались у ямки, засипані торішнім листям, заплутувались у траві й корінні. Калина натомість ніби ожила — просто летіла, підхоплена подувом вітру, ледве торкаючись землі маленькими білими ніжками.

Раптом щось зашаруділо травою й листям, а в очі дракону полетіли земля і тріски.

— Що за нахабство?! — обурився Годвін. Він зупинився, протираючи очі лапами. — Хто це?!

Шелест, що долітав із-під кущів, був йому відповіддю. Годвін бачив, що Калина вже зникає між деревами, і спробував її наздогнати, але доріжка різко завернула ліворуч, і Годвін увпав просто на рівному місці. Щось накинулося на нього, повзало по спині й попискувало.

— Ооооооооооой! Злазь із мене! — репетував Годвін, розмахуючи лапами. — Калиииинооо!

Мавка повернулася, зігнулася над драконом і засміялася.

— Не бійся! Це лісавки — дітки нашого Лісовика. Нумо геть звідси, малі пустуни!

Невеличкі сірі істоти, схожі на їжаків, кинулися врозтіч.

Годвін зіп’явся на лапи, все ще відчуваючи на собі цих істот, здригнувсь і закричав їм у слід:

— Варвари!

Довго долали хащі, аж поки у сяйві місяця не побачили велику галявину. Шестеро мавок пливли у високій траві, зачаровані повільним танком. Бліді тіла, обплутані зеленим волоссям, нагадували молоденькі берізки, які вклоняються вітру.

— Вітаю, сестри! —