Перунів цвіт - Анастасія Шевердіна
Калина розгублено озирнулася довкола й опустила очі.
Годвіну від страху перехопило подих. Його друзі можуть залишитися на цьому подвір’ї, а він — стомлений, нещасний, самотній — вирушить за тією шапкою?! Навіщо вона йому, коли поряд не буде дівчат і Дані?!
— Я не знаю, — сказала Калина, і на Годвіна війнуло холодом. — У лісі все інакше…
— Що ж, залишишся зі мною, — спокійно мовив млинар.
— А викуп візьмеш? — Годвін витягнув із торбочки, прив’язаної до пояса, свій камінь-відзнаку. — Справжній нефрит!
Млинар хижо зиркнув на камінь, потім — на мавку.
— Звісно, дівчинка слабка, — сумнівався чоловік. — Але ж вона працюватиме вічно!..
— Візьми камінь, прошу тебе! — простягнув нефрит чаклуну Годвін. — Це для тебе вона — ніхто, а для нас — друг!
Калина вдячно посміхнулася.
— Добре, — погодився млинар. Він забрав камінь і виштовхнув Калину назовні. — Відгадка — милосердя. Цілковита безпосередність: вона милосердна, але сама про це не знає. Деякі люди вчаться милосердю ціле життя. Або опираються йому. Що робитимеш, драконе, коли ще хтось не вгадає?
— Вони просто зобов’язані відгадати!..
— Це ми перевіримо зараз. Ольго, твоя черга.
Не залишати у біді, На піці слави і на дні, Щасливі й нещасливі дні Із другом разом проживати. Не зрадити навіть у снах, Розвіять посмішкою страх, Без слів лиш по самих очах Бажання і жалі читати. Любити чесно і безмірно — Це значить, що дружити…— Вірно! — вигукнула Ольга і проскочила повз млинаря.
Данило сумно дививсь їй услід.
— Давай уже мені скоріше! — переминався з ноги на ногу домовик.
— У перших лавах в бій іти, Цвісти яскраво — не гнисти, Жадати перемог важких І заступатись за слабких, І нагород не вимагати, Не плакати й не відступати.— Ну я так і знав, — поморщився Данило, — що в мене буде складніша загадка, ніж в Ольги!
— То ти знаєш відповідь?
— Це те, чого тобі найбільше бракує, Даня! — закинула йому відьма.
— Не підказувати! — прикрикнув млинар на дівчину. — Кажи вже швидше, Данило!
Домовик почервонів і стиснув кулаки.
— Хоробрість, правда?
Млинар відійшов убік, надаючи Данилі дорогу. Домовик приєднався до друзів і витер спітніле обличчя.
— Шкода, що ніхто з вас не залишився, — щиро засмутився млинар. — Ольго, ти пам’ятаєш?
Мандрівники здивовано поглянули на відьму.
— Я пам’ятаю, — відповіла дівчина й відвела очі. — Не хвилюйтеся, це щодо лікування Авеніра. Дурниці!
— Хай і так! — Годвін посміхнувся першій зірці, яка спалахнула просто над мандрівниками.
ВартовийЗовсім стемніло. Місячне світло срібними калюжками розтікалося по землі, бризкало на листя і трави. Темні місця видавалися норами і проваллями. Ніч дзвеніла від співу цвіркунів.
— Що таке шапка-невидимка? — запитав у Ольги дракон.
— Це звичайна на вигляд шапка, але коли її одягаєш, то стаєш невидимим.
— А як вона діє?
— Я ж тільки що тобі пояснила!
— Ні, я маю на увазі, які вона містить пристрої, за допомогою яких речовин відбувається