Приручити Дикого - Анна Лященко

Раян

Я дуже «мило» провів залишок ночі. Якщо Кай думає, що я це мовчки стерплю, то він дуже помиляється. Бачать Боги, я не хотів! Але він не лишив мені вибору. І, якщо… точніше коли, батько загориться бажанням його страчувати, я сльози не литиму.

Вранці, поки Кай мене відв'язував, мені навіть здалося, що він виглядав дещо... винним. Після ночі, проведеної в незручній позі, я виглядав, мабуть, не дуже щасливим, тому що ніхто з новоявлених «друзів» не наважився підійти до мене і побажати «доброго ранку». Ну що ж, принаймні обійдемося без світських розшаркувань.

Від сніданку я відмовляюся, нам кілька годин летіти над лісом, і я впевнений, що зможу щось зловити дорогою, з'їсти на ходу сире для мене не проблема. Ділитись я більше ні з ким не маю наміру.

Обертаємось і злітаємо. Згадую розповіді брата, зважаючи на все, до Академії залишилося всього кілька годин льоту.

Дорогою я таки зумів забезпечити собі сніданок і нове пасмо сивого волосся своєму наглядачеві. Побачивши жирного зайця, я різко спікував і, ледве ухилившись від сухого дерева, не помітного зверху через густе листя, підхопив свою здобич і проковтнув її цілком, не жуючи. Лічу далі цілком задоволений життям і собою, чого не скажеш про Кая. Зважаючи на все, він встиг злякатися за мене двічі. Перший раз, коли я каменем звалився вниз, у саму хащу, а вдруге, коли ледь ухилився від вістря старого, розколотого блискавкою дерева. Я прикинув, що якихось пів метра ліворуч, і я виглядав би як степова ящірка на рожні. Зважаючи на все, Кай встиг мене подумки поховати, та й себе теж.

Задоволено усміхаюся, а ніхто не обіцяв, що буде легко!

Ласкаво просимо до мого життя, наставниче!

Кай

Я хотів дати собі слово, що приб'ю цього малолітку, але невдовзі зрозумів, що він і самостійно впорається з цією місією. Усього пів години польоту і він, склавши крила, пікірує з досить пристойної висоти. Скажімо так, у степу він мав би ще шанс вижити, але, враховуючи, що під нами густий ліс, ймовірність того, що я поверну молодшого принца додому живим, зменшилася в кілька сотень разів на квадратний кілометр.

Я пірнув за ним, навіть не намагаючись щось зробити, на це не залишалося часу. Напевно, найкращим рішенням у цій ситуації буде самогубство разом із принцом. Однозначно це буде менш болісно, ніж те, що мені Грег влаштує після повернення.

Але виявилося, що цей гівнюк просто побачив собі сніданок! І, спікувавши, підхопив жирненького зайчика. Посміхнувшись, просто в польоті підкинув його носом вгору, і заковтнув цілком. Та щоб у нього печія сталася! Коли він мало не напоровся на засохле дерево, я встиг вдруге за секунду попрощатися з життям. Може справді, простіше його прибити одразу і прийняти покарання від Грега? Мені здається, це буде гуманніше, ніж провести рік поряд із цим неприборканим драконятком.

Карада

Як не дивно, але чим ближче ми підлітаємо до Академії, тим краще мені стає! Я змирилася з розлукою з моїм Диким? Але чому ж так боляче у грудях, коли я про нього думаю? І з голови не виходить те виття, яке долинало з підземель палацу.

Крамсі всю дорогу якось дивно поглядає на мене, але з огляду на те, що мій стан покращується з кожним помахом крил, що наближає нас до мети нашого шляху, він мовчить і ніяк не коментує мого стану. І це добре, тому що я втомилася брехати, і мені дуже хочеться з кимось поділитися моїми переживаннями.

Ми прилітаємо в Академію ще засвітло і без особливих зусиль знаходимо будинок ректора. Хоча я тут ніколи не була, але дядька Ріка знаю дуже добре, як і його дружину – Дарію, яка також викладає в Академії.

- Дядько Ріііік!! - верещу я радісно, ледве побачивши його, і кидаюся до нього на шию.

- Ну, привіт, пустуне! Сподіваюся, я не пошкодую, що прийняв тебе до Академії? Чи не рознесеш наш навчальний заклад? Я звик до нього вже, та й Імператор буде незадоволений.

- Та гаразд, дядько Рік, годі згадувати, скільки років уже минуло! - невдоволено надуваю губки. При кожному зручному випадку Рік нагадує мені, як я рознесла в тріски сарай у нашому старому будинку, експериментуючи з хімікатами. Тоді я захоплювалася хімічними дослідами, і виготовила щось дуже вибухонебезпечне.

- Карада! Як я рада тебе бачити! Твій батько залітав, сказав, що ти погано почуваєшся і трохи затримаєшся. Виглядаєш блідою. Втомилася з дороги? – Дарія оточує мене турботою і вона не виглядає такою нав'язливою як у матінки. Мені з нею легко та спокійно.

- Так, тітка Дарія, мабуть, я ще мало відновилася після линяння, але тепер почуваюся вже набагато краще! – Кажу абсолютно щиро, бо справді відчуваю небувалий приплив сил та ще якісь незрозумілі мені емоції. Навіть не знаю, на що це схоже. Мимоволі замислююсь і розумію, що нічого подібного раніше я ніколи не відчувала.