Останній ельф - Сільвана Де Марі
На небі визирнуло сонце й осяяло її своїм світлом. Повітря стало трохи теплішим. На тому кінці луки росли два величезні горіхи. Їхні плоди добрі цілий рік, коли лежать собі, висушені, у мішках, але особливо смачні на початку осені, коли ще свіжі: треба тільки акуратно здерти нігтями гірку шкурку, і під нею буде солодке зерня, біле-біле, наче гусячі крила в променях сонця. Однак горіхові дерева було дуже добре видно з вікон мурованої садиби, яка височіла над скособоченим Сирітським домом. Надто великий ризик. Далі, за горіхами, були зарості ожини, яка, звісно, не зрівняється з горіхами, але це все-таки ліпше, ніж нічого. Утім, ожинник був у полі зору лучників, які стояли на варті. Звісно, о цій порі вартові, найпевніше, ще сплять, але чи ж варто ризикувати задля водянистих ягід, після яких відчуття ситості минає значно швидше, аніж біль у подряпаних колючками ногах?
Робі заплющила очі, і за її стуленими повіками зродився сон. То був той самий сон, який вона бачила вже не раз, відколи покинула рідний дім, — він снився їй кожнісінького разу, коли вона мала нагоду мирно полежати із заплющеними очима де-небудь у теплому місці. Їй снився дракон, а верхи на драконі — принц із білим, аж сріблястим волоссям. Дракон був просто велетенський, його широчезні зелені крила затуляли пів неба, а крізь них просвічувало сонце. Одежа на принці була білосніжна, наче крила диких гусей, що перелітають високо в небі дорогою у вирій. Принц усміхався, а дракон тим часом підлітав усе ближче й ближче. Вони прилетіли по неї. Щоб забрати її звідси. Назавжди. Цей образ сформувався в неї в голові неначе сам собою. На початку він був зовсім невиразний: щось світле на чомусь зеленому. Та з кожним днем сон ставав дедалі чіткішим. Так, немовби принц і дракон летіли крізь туман і з кожним днем наближалися до неї. То не було щось, що вона собі намріяла — цей сон самовільно зачаївся в її голові, немовби силою якихось чарів.
Робі прогнала з голови настирливе видіння. Яка дурість! Драконів більше немає: то були люті й мерзенні істоти, і їх винищили геть усіх ще багато століть тому. Так само й добрі принци чи то вимерли, чи то перебралися в якісь далекі краї, бо про них теж уже давненько ніхто не чував.
Робі розплющила очі. Перед її очима в золотистому промінні сонця пурхнула в повітря зграйка куріпок. На якусь мить темно-бірюзове небо наповнилося шелестом крил. Птахи знялися з кущів глоду в нижній частині луки, якої не видно ні із Сирітського дому, ні з вартівні. Її батько був мисливцем. Якби він ще жив, то відразу б поклав стрілу на тятиву свого лука — і вони мали б на вечерю печену з розмарином куріпку. Тата звали Монсер. Він мав чорне волосся, таке саме, як у неї, і був високий та міцний, наче дуб. Її мама обскубла б куріпку, а пір’їни понашивала б татові на каптан — для краси й тепла. Маму звали Сайра. Робі спробувала обсмикнути свою вогку, пошиту із грубої мішковини спідницю вниз аж до п’ят, щоб зігрітися, — але спідниця була надто куца. Мама мала каштанове волосся й пекла найсмачніші яблучні млинці в цілій долині. Робі підвелася. У неї не було ні лука, ні стріл, як у батька, але з куріпки однаково є якась користь. Ці птахи відкладають яйця на самому початку осені, коли ще гладкі й ситі — бо ж ціле літо вони поїдали тут метеликів, хробаків і тарганів. Метеликів, хробаків і тарганів теж можна їсти, але тільки коли, справді, вже нема нічого кращого. А от яйця — одна з найсмачніших речей, що є на світі. Коли наїстися яєць, то на певний час відступає не тільки голод, а й холод і страх.
Робі обережно роззирнулася. Вона прокинулася найпершою: решта ще спала. Деякі діти спали неспокійно й шумно: хто кашляв, хто постогнував уві сні. Із сусіднього будинку долинало розмірене хропіння двох наглядачів, «ясновельможних покровителів Сирітського дому» Страмаццо та Тракарни, яких тут без особливої любові прозвали Гієнами. Вони були єдині, хто спав у справжньому домі з піччю. З вікна перед Робі відкривався вид на залиту вранішнім сонцем долину й далекі сині гори, на верхівках яких уже білів перший сніг. Вартівні з вояками були далеко звідси, і нижня частина луки опинилася поза їхнім полем зору. Гієни запевняли, що вояки тут тільки для того, щоб захищати дітей із Сирітського дому на випадок, якщо, крий боже, якийсь зловмисник проникне сюди, щоб учинити не знати яке лихо, може, украсти їхні воші, єдине, чого їм тут не бракувало. Та на ділі без вояків у вартівнях жодна дитина, навіть найменша й найдурніша, добровільно не залишилася б у цій жахливій кошарі-розвалюсі й у товаристві двох Гієн з їхньою палицею, щоб удовольнитися кукурудзяною кашею із хробаками, раз по раз діставати стусани і, залежно від пори року, дрижати від холоду або годувати ненаситних комарів.
Робі не зрушила з місця, поки не переконалася, що всі навколо сплять і ніхто за нею не стежить. Будь-який харч, навіть якщо ти знайшов його в гнізді куріпки в чагарниках, на нічийному горіховому дереві чи посеред колючого ожинника, неодмінно слід було здавати наглядачам. Якщо ти з’їв його — це вважалося за крадіжку. Крадіжку й вияв егоїзму. А егоїзм — це тяжкий злочин. Батьки Йомір, найліпшої подружки Робі, теж були егоїсти, е-го-їс-ти, — як щоразу по складах вимовляла це слово Тракарна. Егоїсти — це значить, що вони хотіли заплатити менше податків, аніж належало, під тим сміховинним приводом, що інакше їхні діти помруть з голоду. Вони навіть заявляли, начебто зерно та квасоля, які вони виростили своєю кривавицею на власній землі, належать їм, а не графству даліґарському.
Що ж до її батьків… Робі воліла не думати про них. Вона гнала геть навіть згадку. Не сьогодні. Не тепер, коли виявила, де саме куріпки влаштували собі гніздо.
Вона наближалася до чагарників поволі, зиґзаґами, щоб усякий, хто помітить її, думав, начебто вона просто гуляє околицею. Не впевнена була, чи хтось повірить, що півмертва з голоду дівчинка знічев’я бродитиме вдосвіта пустирищем, але Страмаццо із Тракарною не відзначались особливою проникливістю, і завжди можна сказати, що їй наснився страшний
