Останній ельф - Сільвана Де Марі
Коли я відчув прихід старості, яка підточила мої сили настільки, що вогонь у моєму нутрі більше не розгорявся, а крила заледве розгорталися, та й імені свого я не міг згадати, — отоді-то я перебрався сюди назавжди, і відтоді тут живу.
Я був уже надто втомлений, надто старий, щоб літати.
Усе, що я мав для підкріплення своїх сил, то була жменя золотистих бобів, знайдених на дні моєї торби. Я назбирав їх далеко звідси, у краях, де гаряче сонце й рясні дощі. І тепер, щоб не вмерти з голоду, я мусив вирощувати оті боби, які, однак, потребували більше тепла й більше води, ніж було на вершині цієї гори.
Та виявилося, що ця гора — вулкан. Я відсунув кам’яну брилу, і пара, що ринула звідти, зігріла мої кості та мої боби, і тепер кістки мені не болять та й боби ростуть вельми добре.
Я одразу ж злякався, що вся ота пара, піднімаючись у небо, заслонить собою сонце, і на землі настане холоднеча, але я не міг закрити жерло, щоб знемагати тут від холоду й голоду, не маючи чим зігрітися й що до рота покласти.
— Але ж це із твоєї вини у світі тепер голод і злидні! — з обуренням заявив малий, тоді як мисливець намагався прибрати його із зони ураження вогнедишних драконячих ніздрів.
Дракон знову розплакався, але цим разом його голосіння було вже не таке гучне й розпачливе, і сталактити висіли непорушно.
— Здається, усі, хто стрічається нам дорогою, тільки й знають, що плакати, — озвався Монсер.
— Та чого ж, не всі, — весело відповіла йому жінка. — Тільки ті, котрі не пробують повісити нас на шибениці.
— Ти можеш посунути на місце оту брилу? — запитав малий увічливим, але рішучим тоном.
— А потім я помру від холоду, голоду й виснаження?
— Ні, — відказав йому малий відважно й водночас ще твердіше, ще рішучіше, ще спокійніше. — Я не дозволю тобі померти. Я обіцяю, що завжди буду з тобою й годуватиму тебе. Обігріватиму твою домівку хмизом та гіллям, яке збиратиму в лісі. Якщо боби вже не ростимуть, я посаджу замість них кукурудзу. Тобі буде тепло й ситно. Присягаюся своєю ельфійською честю.
Запала довга тиша. Йоршкрунскваркйолнерстрінк був спокійний і серйозний. Здавалося, він став навіть вищим.
Дракон порушив мовчанку першим:
— Старий я вельми й слабосилий. Я вже не здужаю ані літати, ані дихати вогнем. Якщо ти обманеш мене, я вже не зможу нічого вдіяти, а тільки помру тут від холоду і з порожнім черевом.
Він простягнувся долі, поклавши свою видовжену морду просто на землю, і заплющив очі.
Знову стало тихо.
Йоршкрунскваркйолнерстрінк підійшов до дракона. Поклавши йому руку на чоло, він провів пальцями по шорстких лусках. Безмежна втома, — малий пальцями відчув її в драконячій голові. Цілковита, абсолютна виснаженість.
— Я захищу тебе від усього, — сказав малий. — Але зараз треба все як слід виправити.
Дракон погодився. Упершись мордою в кам’яну брилу, він з усієї сили заходився пхати її вперед.
Брила сунулася повільно, за один поштовх — не більш як на крок, але вже до вечора жерло вулкана було перекрите.
Мисливець із маленьким ельфом теж допомагали штовхати брилу. Тим часом жінка спекла на вогні кілька качанів та зварила бобів. Запах теплої страви заповнив увесь грот. Собака вмостився на килимі з м’якого, мов оксамит, бобового листя й мирно куняв.
Йорш знову заговорив. Уперше у своєму житті він відчував себе сильним і знав, що, як і навіщо робити.
— Я лишуся з тобою й піду знайду тобі щось попоїсти, — пообіцяв малий. — Ти любиш кукурудзу? Так? Добре. У мене є кілька качанів у торбі. Коли зберемо всі боби, посадимо кукурудзяні зерна й матимемо тут ціле поле кукурудзи. Вона росте без підігріву й без пари. А потім почитаємо. Усе буде добре, от побачиш.
Я думаю, саме це коло ми й повинні були розірвати: вода стає парою, пара збирається в хмари, хмари випадають дощем, а дощова вода збирається в струмки та річки й знову випаровується. Тепер коло розірване. Я залишуся з тобою й не дам тобі померти від голоду.
Дракон був неначе заворожений.
Від радісно кивнув.
Він попросив, щоб йому показали кукурудзу й пояснили, як її вирощують. Тоді ще трішки схлипнув, але цим разом уже від радості, і промовив слова, які були, мабуть, найбільш незбагненним з усього вимовленого за той день. Він сказав, що той інший ельф, який проходив тут дуже давно, теж казав йому закрити кратер вулкана, бо думав, що саме це причина повсякчасних хмар та дощів, — і теж запропонував, що сам годуватиме дракона. Та через кілька днів цей ельф подався кудись у справах, весь такий веселий, і сказав драконові на прощання, що він, коли хоче, може лишити жерло відкритим — так буде краще для бобів. Зрештою, із хмарою пари над горою його синові буде простіше знайти сюди дорогу — бо ж він прийде сюди, раніше чи пізніше, щоб сповнити своє призначення. Він, бідолашний дракон, повірив йому. Він знову відкрив кратер, і звідти знову бухнула гаряча пара. А коли вони постукали в браму, на нього наринули спогади, він злякався, що його почнуть звинувачувати… ну, словом…
Запанувала гнітюча тиша.
Чути було тільки, як метляє хвостом собака. Радіючи, що він нарешті в теплі й на м’якій підстилці з бобового бадилля, пес без угаву бив хвостом по якомусь сталагміту, здіймаючи хмарки пилу та павутиння.
Маленькому ельфові аж перехопило подих.
Його батько був тут.
Його батько мав змогу повернути на небо сонце, припинити зливи, покласти край нужді та злидням у світі, — але не зробив цього.
Приголомшлива, страшна, жахлива, невимовна, неймовірна річ…
— Який жах! — сказала жінка.
— Це просто капець! — підтвердив чоловік.
Маленький ельф переживав одне з найпаскудніших відчуттів, які тільки існують у природі: сором за своїх батьків.
Він похнюпив голову.
Його очі пригасли, а серце сповнилося болем, у якому потонула геть уся його магія. Тепер він не зміг би
