Останній ельф - Сільвана Де Марі

— Чому він так учинив? — запитала жінка.

— Ну, тяжко продавати казани достатку по три золоті за штуку у світі, де на небі сяє сонце. Ельфи завжди мали хист до різних оборудок, хіба ні? — відповів мисливець. У голосі його звучала холодна лють, і вона ж таки відбивалася на обличчі. Він почав міряти печеру широкими кроками. Тоді стусонув ногою вогнище так, що хмиз і качани печеної кукурудзи порснули на всі боки. Собака перестав метляти хвостом і перелякано заскавчав.

— Стільки років нужди, голоду, темряви, відчаю — і все через одного недоумка-дракона й ельфа, що… що… — мисливець подумки підшукував якнайдошкульнішу лайку. А тоді видав те, що здавалося йому найгіршим: «Ельфа, що поводився, як типовий ельф».

Йоршкрунскваркйолнерстрінк тихенько схлипнув. Але цього разу розрадити його спробував тільки собака.

— Як можна звідси вибратися? — запитав чоловік у дракона різким, але водночас безмірно втомленим голосом. — Я маю на увазі, як може вибратися звідси той, хто не має крил і не хоче втопитись у водоспаді? — додав він.

Як з’ясувалося, існував ще один шлях. Зрештою, люди часів другої рунічної династії, які приходили сюди по книжну премудрість, попередньо помивши руки, старанно витерши ноги й зобов’язавшись не плювати на землю, і тим більше на пергаментні манускрипти, — мусили якось приходити. З галявини перед входом у кам’яну вежу починалася стародавня дорога, яка в’юнилася південним схилом Темних гір, усе далі від річки й від водоспаду, щоб зрештою загубитися в гущавині лісів.

Коли вони вирушили, була вже ніч — напрочуд ясна, осяяна яскравим місяцем та блискучими зорями. Тож вони вирішили не чекати до ранку.

Дорога починалася на другому боці галявини — протилежному до того, звідки вони прийшли. Захована між могутніми кедрами, густо заросла ромашкою та іншими травами, вона була ледь помітною, та й то тільки завдяки тому, що свого часу її виклали кам’яними плитами, які подекуди ще не надто глибоко вгрузли в землю.

Плити були порівняно невеликі, шестикутної форми, припасовані одна до одної, наче стільники у вулику. Між купами ромашки де-не-де стирчали невеликі стовпчики, — колись до них кріпилися поруччя, покликані допомагати подорожнім долати шлях униз чи вгору. Вряди-годи при дорозі траплялися тераси, де можна було трохи перепочити. У міру того, як вони спускалися все нижче й нижче, на зміну кедрам прийшли модрини, а далі височенні каштани впереміш із дубами.

Ніч була така місячна, що Сайра подекуди зупинялася, аби призбирати каштанів: обережно, щоб не вколотися, вона піднімала їх по одному й кидала в торбу. Набравши кілька десятків — і, попри всю свою обережність, кількадесят разів загнавши в палець колючку — вона сіла навпочіпки й заплакала.

— Ну, не все так зле, — пробурмотів мисливець. — Усе ж краще, ніж бовтатися на шибениці.

Утім, плакала вона недовго. Підвівшись, Сайра розвернулася й рушила назад під гору.

— Я йду до малого! — заявила вона рішуче. Спокійно, навіть лагідно, але рішуче. Тоном людини, яка вже не передумає. — Це ж зовсім не його вина, — повела вона далі. — Він не зробив нічого поганого. Навпаки. Він пішов на велику жертву — лишився із драконом заради того, щоб на небо могло повернутися сонце. Він рятує наш світ. А ми йому навіть не подякували! Ну, нехай навіть його батько вчинив препаскудно, що з того? Малий — молодець! Зрештою, то ж не його батько стягнув на світ оту напасть із негодою. Він просто не схотів жертвувати своїм життям і лишатися із драконом задля того, щоб ми знову мали добру погоду. Може, не міг? Може, він був хворий? А може, мав якісь інші справи? Може, він мусив повернутися до свого сина й про щось його попередити? Ми ж цього не знаємо. То чого ж хапаємося його судити? Люди завжди в усьому звинувачували ельфів, і ми тепер що, такі самі будемо? Хай там як, а то не він винен у негоді. Він просто не став нас рятувати…

Мисливець мовчки подався за нею слідом. Він раз у раз щось невдоволено бурмотів собі під ніс, але не сповільнював кроку, а навпаки, наддав ходу навіть незважаючи на втому в ногах. Вони були вже знову серед кедрів, коли місяць зненацька потьмянів, зорі сховалися за хмарами й настала майже непроглядна темрява. Йти далі стало неможливо. Чоловік і жінка — а з ними й собака — лягли, скрутившись клубочком, одне навпроти одного на одній з тих терас, що були призначені для відпочинку давніх подорожніх. І так минула решта ночі.

З першими променями вранішнього сонця вони підхопилися й поспіхом рушили далі — з тяжким серцем людей, які скоїли несправедливість, і з тим почуттям нагальності, яке підганяє людину, що не зуміла опанувати свій гнів і тепер повинна виправити кривду, заподіяну малому, дитині, недавно народженому.

Коли вони нарешті зайшли до бібліотеки, сонце вже сяяло на небі в усій своїй сліпучості, і далекий водоспад вигравав усіма кольорами веселки. Брама була відчинена. Дракон дрімав у золотистих променях, що наповнювали його лігво. Тим часом у бібліотеці вже навели лад: видобуті з-під пилу й павутиння, манускрипти вишикувалися на полицях гордими рядами.

Маленький ельф сидів ув одній із внутрішніх кімнат. Навкруги він розклав безліч розгорнутих пергаментних сувоїв, заповнених срібними ельфійськими літерами та дивними кресленнями з ліній та кружечків. Малий був щасливий, наче те орля, що тільки-но навчилося літати. У повітрі висіла, обертаючись довкола власної осі, велика куля, а навколо неї кружляли — кожна по своєму колу — більші та менші кульки, одні приплюснуті, інші подовгасті.

— Це написав для мене мій тато, — мовив малий, показуючи на рукописи та креслення. — А це вже зробив я сам! — додав він захоплено, показуючи на кульки, що кружляли в повітрі. — Я зробив ці кулі зі старої драконячої шкури — ви ж знаєте, дракони міняють шкуру, наче змії, — і тепер пробую побудувати з них планетну систему. Такі маленькі речі, особливо коли вони обертаються навколо себе, я тепер умію тримати в повітрі навіть усупереч гравітації.

Далі він удався в довгі й хитромудрі пояснення, які чоловік та жінка пропустили повз вуха.

У бічних кімнатах бібліотеки були сотні пергаментних манускриптів про рух зірок та планет. Дракон, утім, так ніколи до них не дістався. Через вузькі проходи між кімнатами все те, що зберігалося поза центральною залою, було для нього так само недосяжним, як і те небо, у яке він колись злітав. Та якщо дракон не мав змоги вивчати рухи небесних тіл,