Останній ельф - Сільвана Де Марі
Коли вони в супроводі собаки спускалися з гори, мисливець раз у раз допомагав Сайрі долати різні перепони, галантно подаючи руку. Потім він уже тримав її за руку й там, де не було ні каменюк, ні повалених дерев, через які доводилося б перелазити. Вона не пручалася. Собака із задоволеним виглядом тюпав за ними слідом.
— Якщо хочеш, за те золото, що дав нам дракон, ми могли б купити трохи землі й жити — горя не знати, — мовив чоловік.
Жінка нічого не відповіла.
— Заведемо виноградник, посіємо пшениці, трохи кукурудзи, — додав він.
Жінка зупинилася.
— Курей ще б завести, — запропонувала вона.
Чоловік радісно всміхнувся й стиснув її руку.
Далі йшли вже мовчки.
Вони майже спустилися з гори, коли чоловік знову заговорив.
— Знаєш, сьогодні вранці, коли тільки-но засвітало, сонце світило просто на тебе, ну і, цеє… я… я хотів сказати… тобто запитати… ну… річ у тому, що… ти… тобто, ем-м-м, ми… ми могли б, я думаю… Знаєш, я так люблю дивитися, як рожевіє світанок. Якби в нас була дочка, ми могли б назвати її Розальбою, тобто, Рожевою зорею.
Жінка й тепер не відсмикнула руку.
— Це гарне ім’я, — підтвердила вона з усмішкою й трохи сором’язливо. А тоді, подумавши, поправила: — Коли в нас буде дочка, назвемо її Розальба.
Від чергового штурхана він уже не встиг ухилитися. А вона розсміялася.
Тоді вони обнялися й довго не випускали одне одного з обіймів, відчуваючи тепло одне одного, волосся одне одного на своїх обличчях.
Вони довго стояли, обнявшись, під ясним блакитним небом — бо ж їм обом так хотілося цього ще відтоді, коли вони вперше одне одного побачили.
Книга друга
Останній дракон
Розділ перший
Робі сиділа на колоді, вдихала свіже повітря й роздивлялася дерева в глибині долини. Листя вже починало жовтіти. На лузі в променях досвітнього сонця вигравали барвами останні квіти ранньої осені. То були ті маленькі квіточки, що їх мама звала «королевими ґудзичками», а також оті голубі, схожі на дзвоники, і ще оті, схожі на кульки, що коли дмухнути на них, пух розлітається на всі боки.
Прийшла осінь. А це значить, що невдовзі прийде й зима. Спершу осінь, тоді зима. Такий уже закон природи.
Осінь: каштанів обмаль, яблук теж не густо, ріденька кукурудзяна каша, змерзлі ноги та шмарклі в носі.
Зима: каштанів нема, яблук теж нема, кукурудзяна каша ще рідша, ноги коцюбнуть від морозу, а ніс закладений так, що шмарклі стікають униз до горла й викликають кашель. Трохи зігрітися можна хіба що коло дров. Не в тому розумінні, щоб їх палити, — це заборонено, — а рубаючи сокирою. Колода за колодою, колода за колодою — і от спину вже судомить, руки болять, на долонях пухирі, але принаймні тебе вже не трусить від холоду. Утім, холод невдовзі вертається, а пухирі на долонях — залишаються.
Якщо перебудеш зиму — там уже й весна. Пора подаватися на пошуки роботи по довколишніх маєтках: доглядати домашню живність, лагодити огорожі, пасти корів. Це вже не так і зле, бо завжди можна щось поцупити: де яйце, а де — трохи молока. Утім, на це треба хоробрості, бо все це — маєтки графства даліґарського, а крадіжка в графстві даліґарському — хай навіть ти украв одне-однісіньке яйце, — карається двадцятьма ударами палицею. Рахувати вони там не дуже вміють, але двадцять — це по одному ударові на кожний твій палець, спершу на руках, а тоді й на ногах. У Калі, правда, на один палець менше, бо якось промахнулася, коли рубала дрова — і коли їй призначають двадцять палиць, то дають на одну більше, аніж вона має пальців.
Улітку, звісно, доводилося годувати своєю кров’ю всіляких вошей та комарів, та зате стільки всього можна було поцупити, що майже кожному вдавалося чимсь поживитися й не попастися — навіть найдурнішим новоприбульцям, отим, що не перестали ще плакати.
Робі була спритна. Її не застукали ні разу. Принаймні торік. Два роки тому, коли тільки-но потрапила до Сирітського дому, її застукали аж тричі, але тоді вона була ще зовсім мала. Ну, і дурна, як усі малі діти. З голови в неї ніяк не йшли батько й мати. Щоб стати вправним злодієм, треба вміти зосереджуватися. А коли у твоїй голові тато, мама й те місце, що було твоїм домом, — ти ніколи не зможеш як слід зосередитися. Навіть коли вона, здавалося, уже зовсім перестала думати про батьків, досить було згадати про свого дерев’яного кораблика, розфарбованого в зелений та червоний кольори, або про ляльку-мотанку, як сльози наверталися в неї на очі. Та тепер уже все гаразд. Тепер вона вміє зосереджуватися. І ніхто її більше не застукає.
Зненацька її думки заполонив спогад про материні сушені яблука — такий яскравий, що вона аж відчула їхній запах. Мати різала яблука на частки й викладала сушитися на дровітні. Коли Робі цупила жменю яблук, мама вдавала, наче сердиться, і ганялася за нею по всьому двору, а спіймавши, укривала поцілунками, і вони обидві реготали, немов божевільні. Сушені яблука вона їла взимку з теплим молоком, сидячи перед вогнищем каміна й тримаючи в обіймах свою ляльку, а надворі тим часом густо падав сніг, і світ ставав білий-білий, наче крила диких гусей проти сонця. А тоді ввечері приходив її тато й завжди приносив щось смачненьке. Тато був мисливцем, а крім того рибалкою, рільником, садівником, пастухом, вівчарем та свинарем, мулярем, теслею та покрівельником. Він завжди приносив щось смачне на вечерю. Узимку це була форель — бо її так легко зловити: досить зробити отвір у кризі, якою вкривалася річка, закинути вудку й трохи почекати. Спогад про форель, смажену з розмарином, ущерть заповнив її думки й викликав судому в животі. Робі вмить