Останній ельф - Сільвана Де Марі

— Звідки йде отой дим? — запитав маленький ельф.

Драконове голосіння ставало дедалі дужчим і пронизливішим, і від деяких особливо гучних зойків сталактити починали загрозливо дрижати. Мисливець стривожено роззирався навкруги, та й жінка — уперше, відколи зайшла в драконяче лігво — виглядала переляканою. Проблему залагодив собака, який підбіг до дракона й почав лагідно лизати його, як це роблять собаки, коли хочуть когось заспокоїти. Дракон перестав плакати й поволі підвів голову. Якусь мить вони із собакою пильно роздивлялися одне одного. Собака весело метляв хвостом. Дракон заспокоївся, його дихання стало рівним і розміреним. Сталактити вгорі перестали дрижати.

Вірний, надійний. Щоразу, коли треба йому допомогти, він завжди поруч. Вірний — це, без сумніву, найкраще ім’я для цього собаки.

Маленький ельф почав ходити туди-сюди залою, роздивляючись навколо. Усе тут виглядало напрочуд дивно. Дракон був просто велетенський. Луски на його шкурі утворювали вигадливі рожево-золоті візерунки, які, утім, місцями облущились або поблякли. Багато де лусок бракувало — то були сліди давніх ран, від яких залишилися шрами в кілька пальців завглибшки. На лапах у дракона були пазурі — колись здоровенні, а тепер стерті та пласкі. Голову дракон примостив на передні лапи, а коли піднімав її, вона злегка трусилася.

Він був дуже старий.

Бідолашна істота вже геть знесилилася.

Жінка мала рацію!

Йорш не переставав ходити й розглядатися. Зрештою він зайшов у найдальшу частину золотого гроту.

І те, що він побачив, відібрало йому мову. Унизу виднівся гігантський кратер, з якого здіймалася пара, підносячись до такого ж гігантського отвору в склепінні гроту — от звідки та хмара над скелею! Це вулкан! Паровий вулкан! Бабуся казала, що таке буває.

Малий згадав той день, коли вона розповідала йому про гарячу серцевину землі, про вулкани та землетруси. Пояснюючи, бабуся малювала на долівці їхньої халупи, бо пергаменту вони вже не мали, і показувала, як гаряче осердя землі живить своїм теплом вулкани. Вона навіть нагріла над свічкою наповнену до половини пляшечку з водою й показала йому, як розігріта пара — бах! — висаджує із пляшки дерев’яну затичку. Він мало живота не надірвав зі сміху, та й бабуся всміхнулася й дістала звідкілясь три горішки, які, за її словами, берегла для особливої нагоди. Коли смієшся — це вже особлива нагода, сказала вона. То була слушна думка. Після того горіхів у них більше не з’являлося, та й бабуся більше не сміялася, тож і нагоди для святкування вже не траплялося.

Малий отямився від спогадів і поглянув на стовп пари, що підносився перед ним.

Він знав, що це. Це глибоченний колодязь, що сягає гарячого серця світу, самого центру землі, де горить прадавній вогонь, з якого зродилося колись усе життя. Цей вулкан вивергає не лаву та попіл, а пару. Стародавні підземні ріки, стикаючись із жаром земних глибин, перетворюються на пару, яка піднімається наверх, аж поки не виходить на поверхню. Ось чому над вершиною весь час висить величезна хмара! Вона народжується з надр гори! А точніше, з надр землі, а гора — тільки канал, яким вона виходить назовні. Далі пара піднімається в небо й там розходиться на всі боки, заслоняючи зорі. Хмари, хмари, хмари. Зірок не видно вже роками. Самі тільки хмари й хмари. Дощ і знову дощ.

— Це ж вулкан, правда? — здавалося, маленький ельф раптом зумів дібрати потрібне слово. — Вулкан, що вивергає пару. Пара піднімається з надр землі й тут знаходить собі вихід. Вона підноситься догори й закриває все небо, стаючи хмарами, які знов проливаються дощем.

Йорш поглянув на чоловіка й жінку. Його лице неначе сяяло: тепер він усе зрозумів.

— Ось чому тепер так темно й стільки дощів! — переможно пояснив він. — Досить посунути цю величезну брилу й перекрити нею отвір — і все буде, як раніше. Дощові дні чергуватимуться із сонячними. Не стане повсюдної багнюки. Ця брила тут наче спеціально для того, щоб за… Як це правильно сказати? А, заткнути жерло вулкана. Ви ж бачите, вона відповідає формі отвору: де треба, виступи, де треба, заглибини.

Малий усе походжав навколо вулканічного кратера, а тоді навколо гігантської брили, уважно придивляючись.

— Ця брила неначе із цього самого місця вийнята! Навіть прожилки на камені збігаються!

На якусь мить він наче онімів. Науковий інтерес у нього зненацька змінився обуренням.

— Ця брила колись закривала жерло вулкана! Це ти її вийняв!!! — закричав він на дракона. — Ти відкрив цей вулкан! — Голос маленького ельфа був сповнений непідробного обурення. — Як же ти міг зробити таку дурницю? Це принесло — досі приносить! — світові на довгі роки дощ і багнюку!

— Ще один майстер дипломатії, — пробурчав Монсер. — Не стійте перед його пащею! Йому досить раз дихнути полум’ям, і ми спечемося, мов курчата на рожні.

Однак дракон не виявляв жодного бажання спекатися їх. Очевидно, дракони бувають такі люті, як про них розповідають, тільки замолоду, а цей, здається, уже занадто старий. Знесилений і зневірений. Він знову почав жалісно скімлити й завивати, і кілька сталактитів знову загрозливо задрижали. Собака підбіг до нього з лагідним скавчанням, намагаючись його розрадити.

Жінка лишалася незворушною. Вона наблизилася до дракона й відважилася торкнути його лапу:

— Нічого страшного, нічого страшного, зараз ми все виправимо. Не бійся. Тільки ти повинен нам усе як слід пояснити, інакше ми нічого не зрозуміємо. Розкажи нам усе від самого початку.

Розділ тринадцятий

— Я пам’ятаю це місце таким, яким воно було сотні років тому, коли я був ще дитиною, — почав дракон.

— Драконятком, — виправив мисливець.

— Недавно народженим, — уточнив малий.

— Тоді я ще мав ім’я. Тепер воно геть вивітрилося з моєї пам’яті, бо вже багато віків ніхто не кликав мене на ім’я. Я повернувся сюди, бо в цьому місці захований найкоштовніший скарб на всій землі, — продовжував дракон.

— Справді? — з ентузіазмом озвався мисливець. — Скарб? Де саме?

— Скрізь навколо нас.

Мисливець роззирнувся, але не побачив нічого, крім сталактитів і павутини.

— Що, за часів другої рунічної династії павуки були в ціні? — поцікавився він розчаровано.

— Уздрій, людино, — мовив дракон. Він набрав у рот повітря й дмухнув. Подих дракона здув багатовіковий пил та павутиння, явивши очам шафи з мільйонами книжок. — Це була найбільша книгозбірня другої рунічної династії. Це був храм знання, і тут, як годиться в храмах, заборонялося голосно говорити й плювати на підлогу. Сюди заходили, вимивши руки й ретельно витерши ноги. А для цілковитої певності, що ніхто не посміє поводитися некультурно, тут упродовж століть жили й дракони. Тим-то