Останній ельф - Сільвана Де Марі
— Ми всі… — знову завела Тракарна.
— Дуже вдячні, — підхопили діти.
— Нашому улюбленому…
— Судді-управителю Даліґара, нашої батьківщини, єдиної цінності, заради якої варто жити й умирати…
Насамперед умирати: це й простіше, і звучить правдоподібніше. Щоб вижити в цьому графстві, треба було з кожним днем дедалі більше сприту й удачі.
Тут Тракарну знову перервав дитячий кашель. Тепер Робі була певна: кашляє саме Йомір.
— Якби не він, ви були б… — роздратовано продовжила Тракарна.
Робі знову подумала про тата й маму: якби не Суддя-управитель Даліґара та суміжних земель, батьки були б ще живі, а вона мирно спала б удома під вовняною ковдрою, а тоді прокинулася й з’їла на сніданок хліба з медом та молоком, яблуко, а може, навіть трохи сиру.
— Нещасними та знедоленими, — відповів хор, — дітьми батьків-злидарів.
Щасливими й ситими, подумала Робі. І вона, і Йомір, і всі ті діти, чиї батьки померли від нужди. Поки не з’явився Суддя-управитель Даліґара та суміжних земель, щоб завести тут новий лад згідно зі своїми дивними уявленнями про Справедливість і Любов до Батьківщини, важко було навіть уявити собі голод у краї, де фруктові сади чергувалися з виноградниками й де худоби на луках було не менше, ніж квітів. Навіть за Великих Дощів, у ті похмурі, темні роки, у графстві не бувало голоду. А тепер голод — річ зовсім звичайна, повсякденність, правило. Щоліта сотні возів із зерном та садовиною вирушають із сіл до міста Даліґара, де цим добром, напевно, вимощують вулиці, бо з’їсти стільки всього просто неможливо.
Якби не Суддя, вони не були б тепер сиротами. Якби не Суддя, то в цьому світі люди б жили й умирали задля власних дітей.
— Або навіть гірше, — не вгавала Тракарна.
Тут хор замовк.
— Дітьми батьків-егоїстів, — пролунав одинокий голос Йомір, яка на останньому слові знову розкашлялася.
Робі набрала в груди повітря: тепер її черга для сольного виступу. «Дітьми батьків-егоїстів і укривачів ельфів», — протарабанила вона в надії, що сьогоднішній ранок — один з тих, коли все кінчається швидко. Та надія одразу ж розвіялася. То був один з тих ранків, коли все затягувалося надовго й доводилося вдаватися в деталі. Тракарна наблизилася, і її посмішка стала ще лагіднішою.
— Саме так, — почала пояснювати вона, — твої батьки були…
— Егоїстами, — пробурмотіла Робі, воліючи обмежитися меншим зі злочинів. Щоб її батьки переховували ельфа — це видавалося чимось таким відразливим, що страшно навіть подумати.
— Голосніше, люба, голосніше!
— Е-го-їс-та-ми! — продекламувала Робі.
— А що це значить?
— Це значить, що вони були надто прив’язані до свого багатства.
Робі подумала про їхнє багатство: мамині сушені яблука, татові качки, садок за хатою. Тато й мама починали працювати вдосвіта й закінчували пізно ввечері, і завдяки цьому комора була завжди повна, а на подвір’ї лежала гора капустин. А тоді прийшли вояки.
— Справді, любі мої дітки, — пояснювала Тракарна, тоді як Страмаццо знуджено кивав головою, — це жахлива, просто жахлива річ: не ділитися тим, що маєш, і щосили чіплятися за власне багатство.
Тут Тракарна знову з видимим роздратуванням урвала свою промову. А все тому, що Робі втупилася в її черевички з фіолетового оксамиту, гаптовані золотими нитками, на перехрещеннях яких виблискували маленькі перлинки. Чесно кажучи, важко було стояти, потупивши погляд, і при цьому не дивитися на її черевички, — а той єдиний раз, коли вона спробувала розмовляти із Тракарною, дивлячись не в землю, а в очі співрозмовниці, Робі пам’ятала досі.
— Золочені черевички, до вашого відома, належать не мені, — просичала з холодною люттю Тракарна. — Це атрибут посади чиновника графства Даліґар, яку обіймає моя скромна й смиренна особа, — пояснила вона, карбуючи кожен склад, як це роблять, коли говорять до розумово відсталих.
Тракарна зітхнула й окинула поглядом шерег дітей. Робі теж крадькома роззирнулася, і видовище виявилося таким собі. Діти були босі, одягнуті в мішковину брудно-сірого кольору, з немитим, нечесаним волоссям, яке спадало на замурзані, худі обличчя. Одного разу Робі заплела Йомір косички, але це було потрактовано як «легковажна та зухвала поведінка»: обидві дістали по годині додаткової роботи й залишилися без вечері.
Йомір знову закашлялася, і Тракарна подивилася на неї сумним поглядом, наче показуючи, якого болю завдає їй ця безвідповідальна невдячність.
— Сьогодні ти вже не вперше мене перебиваєш, Йомір, — лагідно сказала вона, підходячи до дівчини.
Йомір спробувала перестати кашляти й замалим не задихнулася.
— Сьогодні залишишся без сніданку, — додала Тракарна, розчаровано зітхаючи.
А тоді розвернулася й наказала двом старшим хлопцям, Крешо та Морону, видати кожному по яблуку та по черпаку каші. Порцію Йомір вони могли розділити між собою. Крешо та Морон переможно переглянулися. А тоді, додала Тракарна, вони мають відвести дітей на луки, щоб докосити сіно, а також зібрати трохи дров. Йомір ледве дотерпіла, поки Гієни вийдуть за двері, а тоді розплакалася. Діти висипали надвір і вишикувалися по сніданок — усі, крім Робі, що лишилася на місці, та Йомір, яка тихо хлипала, зіщулившись у кутку спальні.
Робі згадала про яйце, яке було вже в неї в шлунку. На сьогодні голод переможено.
Вона поглянула на Йомір, на її відчай, на рученята, якими та затулила обличчя.
Інші діти вийшли на залите сонцем подвір’я, тоді як Робі лишилася всередині, у півтемряві. Вона дістала з потайної кишені перепелине яйце, обчистила від землі, а тоді підійшла до Йомір і поклала його їй до рук.
— Тільки не відразу переставай плакати! — порадила Робі. — І шкаралупу теж з’їж, щоб не валялася тут навколо.
А тоді пішла й стала в кінець черги, чекаючи на своє яблуко. Воно виявилося зморщеним і підгнилим, та й каші було менше, ніж зазвичай, але снідаючи, вона чула, як плач Йомір стає дедалі більш робленим, замалим не перетворюючись на сміх. День удався на славу.
Розділ четвертий
Дракон зажадав, щоб йому перечитали від самого початку історію про принцесу з бобового поля, — дарма, що мав би вже знати її напам’ять. Під час великої повені батьки загубили новонароджену принцесу на бобовому полі, де її знайшла та виростила зла селянка, і потім, коли королева зустріла свою дочку, то навіть не впізнала її. Тут ельф робив паузу, щоб дати драконові змогу виплакати всі сльози, а тоді читав далі.
