Буря Мечів - Джордж Мартін

На тому боці розбурханих вод Кетлін роздивилася кілька тисяч вояків, що стали табором навколо східного замку; прапори на списах біля наметів обвисли, нагадуючи потоплених кошенят. Через дощ неможливо було розгледіти ні кольорів, ні гербів. Кетлін здавалося, що переважна більшість — сірі, хоча під таким небом цілий світ здавався сірим.

— Ти тут обережніше, Робе,— застерегла сина Кетлін.— Лорд Волдер шкіру має тонку, а язик — гострий, і чимало його синів, без сумніву, пішли в батька. Не ведися на провокації.

— Я знаю Фреїв, мамо. Знаю, якої образи їм завдав і як вони мені потрібні. Буду святий, як септон.

Кетлін тривожно посовалася у сідлі.

— Якщо нам по приїзду запропонують перекуски, у жодному разі не відмовляйся. Приймай усе, що дають, їж і пий, щоб усі бачили. Якщо не запропонують нічого, попроси хліба, сиру й кухоль вина.

— Я змок, а не зголоднів...

— Робе, послухай! Щойно ти з ним переломиш хліба з сіллю, ти користуєшся гостеправом, під його дахом тебе захищатимуть закони гостинності.

Роб здавався більше здивованим, ніж занепокоєним.

— Мамо, в мене для захисту ціла армія, не потрібно мені довіряти своє життя хлібу й солі. Та якщо лорду Волдеру приємно буде подати мені тушковану ворону, присмачену мухами, я все з’їм і попрошу добавки.

З західної брами виїхало четверо Фреїв, горнучись у важкі плащі з цупкої сірої вовни. Кетлін упізнала сера Раймана, сина покійного сера Стеврона, первістка лорда Волдера. По смерті батька Райман став спадкоємцем Близнючок. Обличчя, яке ховалося під каптуром, було м’ясистим, широким і тупим. Решта троє, швидше за все, були його власні сини — онуки лорда Волдера.

Едмур це і підтвердив.

— Найстарший Едвін — отой блідий і худорлявий, з таким виразом на обличчі, наче у нього закреп. Отой жилавий з бородою — Чорний Волдер, особа малоприємна. На гнідому коні їде Пітир — хлопець з обличчям невдахи. Пітир Прищик — ось як його прозвали брати. Він лише на рік чи два молодший за Роба, та лорд Волдер уже в десять років одружив його з жіночкою, втричі за нього старшою. Боги, сподіваюся, Рослій не схожа на батька.

Вони зупинилися, чекаючи на господарів. Робів штандарт обвис на ратищі, а невпинний шум дощу змішувався зі шваркотом розлитого Зеленого Зубця, який біг праворуч. Сіровій повільно рушив уперед, витягнувши струною хвоста, спостерігаючи за прибульцями темно-золотими очима, звуженими до щілинок. Коли Фреї були вже за кілька кроків, він заричав: неголосне гарчання майже губилося в рокоті ріки. Роб збентежився.

— Сіровію, до мене! До мене!

Натомість деривовк з риком стрибнув уперед.

Ступак сера Раймана, з переляку заіржавши, сахнувся, а кінь Пітира Прищика став дибки і скинув вершника. Тільки Чорному Волдеру вдалося втримати коня. Він потягнувся до руків’я меча.

— Ні! — крикнув Роб.— Сіровію, сюди! Сюди!

Кетлін, приостроживши кобилу, виїхала між деривовком і кіньми. Розбризкуючи болото з-під копит, вона рвонула напереріз Сіровію. Вовк ухилився — й тільки тоді, здавалося, почув Робів крик.

— Оце так намагається Старк замиритися? — гукнув Чорний Волдер з оголеною крицею в руці.— Не дуже правильно, я б сказав, вітатися, нацьковуючи на нас свого вовка. Це для того ви приїхали?

Сер Райман зліз із коня, щоб допомогти Пітиру підвестися. Хлопець був весь у болоті, але не постраждав.

— Я приїхав перепросити за образу, якої завдав вашому дому, а ще — на весілля свого дядька,— Роб стрибнув з коня.— Пітире, візьми мого коня. Твій уже практично у стайню повернувся.

Пітир, глянувши на батька, мовив:

— Я можу сісти з кимсь із братів.

Фреї не виказували і знаку пошани.

— Ви запізнилися,— заявив сер Райман.

— Нас затримали дощі,— пояснив Роб.— Я послав вам птаха.

— Щось я жінки не бачу.

Всі зрозуміли, що під «жінкою» він має на увазі Джейн Вестерлінг. Леді Кетлін винувато всміхнулася.

— Королева Джейн з дороги дуже втомилася. Понад усякий сумнів, вона залюбки завітає в гості за кращих часів.

— Дідусь буде незадоволений,— сказав Чорний Волдер анітрохи не приязніше, хоч і вклав меча в піхви.— Я йому чимало розповідав про леді, й він хотів побачити її на власні очі.

Едвін прочистив горло.

— Ми приготували покої у Водяній вежі для вас, ваша світлосте,— сказав він Робу з підкресленою ввічливістю,— а також для лорда Таллі й леді Старк. Ласкаво просимо і ваших лордів-прапороносців під наш дах і на весільний бенкет.

— А як щодо моїх вояків?

— Мілордові дідусю дуже прикро, але він не може ні нагодувати, ні прихистити таке велике військо. Нам і самим бракує корму та провіанту. Але, хай там як, ваших людей не кинуть напризволяще. Якщо вони схочуть перейти на той бік і стати табором поряд з нашою армією, ми викотимо доволі діжок вина й елю, щоб усі могли випити за здоров’я лорда Едмура та його нареченої. На тому боці ми встановили три великі святкові намети, щоб можна було сховатися від дощу.

— Дуже чуйно з вашого боку. Мої вояки обов’язково подякують вашому лорду-дідусю. Особливо після довгої дороги під дощем.

Едмур Таллі виїхав уперед.

— Коли я познайомлюся з судженою?

— Вона чекає на вас у замку,— пообіцяв Едвін Фрей.— Пробачте її за сором’язливість. Вона цього дня чекала з великим нетерпінням, сердешна панна. Та, може, продовжимо вже не під дощем?

— Авжеж,— сер Райман знову сів на коня й усадовив Пітира Прищика позаду себе.— Прошу за мною, дідусь чекає.

Він розвернув коня назад до Близнючок.

Едмур приєднався дорогою до Кетлін.

— «Покійний» лорд Фрей міг би нас привітати й особисто,— поскаржився він.— Я-бо його сюзерен і майбутній зять, а Роб — король.

— Буде тобі дев’яносто один рік, брате, побачимо, з якою охотою ти виїжджатимеш під дощ,— сказала Кетлін, але в душі подумала, чи не має брат рації. Зазвичай лорд Волдер пересувався у критому паланкіні, а це який-не-який захист від дощу. «Навмисна неповага?» Якщо так, то це ще тільки перший дзвіночок.

У прибрамній знову мали клопіт. Сіровій став як стій на середині підйомного мосту, обтрусився від дощу й завив на звідні ґрати. Роб нетерпляче свиснув.

— Сіровію! Що таке? Сіровію, за мною.

Але деривовк тільки зуби вищирив. «Не подобається йому це місце»,— подумала Кетлін. Робові довелося присісти біля