Буря Мечів - Джордж Мартін
У Джона пересохло в горлі.
— Води,— прохрипів він. Грен приніс води та притиснув йому до вуст.— Я бачив Кулак,— мовив Джон, зробивши великий ковток.— Кров, і дохлих коней... Ной казав, назад повернулася тільки дюжина братів... хто?
— Дайвен, Велет, Стражденний Ед, Славний Донел Гіл, Ульмер, Ліворукий Лу, Гарт Сіроперий. Ще четверо чи п’ятеро. Я.
— А Сем?
Грен відвів очі.
— Він убив одного з Чужих, Джоне. Я сам бачив. Заколов його тим кинджалом з драконового скла, що ти йому зробив, і ми почали його звати Семом Смертовбивцею. Його це страшенно дратувало.
Сем Смертовбивця. Джон не міг навіть уявити Сема в ролі вояка.
— Що з ним сталося?
— Ми його покинули,— жалібно промовив Грен.— Я його трусив, кричав на нього, навіть по щоках плескав. Велет намагався поставити його на ноги, але ж він такий тяжкий! Пам’ятаєш, як він на тренуваннях скрутиться на землі калачиком і скиглить? А у Крастера він навіть не скиглив. Чингал з Олло ламали стіни, шукаючи харчі, Гарт з Гартом билися, деякі ґвалтували Крастерових жінок. Стражденний Ед подумав, що Чингалові поплічники повбивають усіх, хто не зрадив, аби ми не розповіли, що вони зробили, а їх було вдвічі більше. Тож ми лишили Сема зі Старим Ведмедем. Він навіть не ворушився, Джоне!
«Ти ж йому братом був! — мало не крикнув Джон.— Як ти міг покинути його серед дикунів і вбивць?»
— Може, він ще живий,— сказав Пип.— Може, він нас усіх здивує і завтра тут з’явиться.
— З головою Манса Рейдера, ага,— сказав Грен натужно-веселим голосом.— Сем Смертовбивця!
Джон знову спробував сісти. Даремно він це зробив, як і першого разу. Зойкнувши, він вилаявся.
— Грене, йди збуди мейстра Еймона,— мовив Пип.— Скажи йому, що Джонові ще треба макового молочка.
«Так»,— подумав Джон.
— Ні,— сказав він.— Магнар...
— Ми все знаємо,— мовив Пип.— Чатовим на Стіні веліли стерегти південний напрямок, а Донал Ной відіслав людей на Верем’янський кряж, щоб спостерігали за королівським гостинцем. А мейстер Еймон відправив птахів у Східну варту й у Тіняву вежу теж.
Мейстер Еймон, човгаючи, підійшов до ліжка, тримаючись рукою за Гренове плече.
— Джоне, побережи себе. Добре, що ти прокинувся, але дай собі трохи часу оклигати. Ми рану тобі промили киплячою оковитою, приклали кропив’яну припарку з гірчицею і цвілим хлібом, та якщо ти не відлежишся...
— Я не можу,— попри біль, Джон намагався сісти.— Скоро тут буде Манс... з тисячею людей, з велетами й мамонтами... Вічнозим повідомили? Короля?
З чола йому скрапував піт. На мить він заплющив очі.
Грен кинув на Пипа дивний погляд.
— Він нічого не знає.
— Джоне,— сказав мейстер Еймон,— багато чого сталося, поки тебе не було, і здебільшого нічого доброго. Балон Грейджой знову вдягнув собі на голову корону й пішов на своїх лодіях проти Півночі. Куди не глянь, королі ростуть, як бур’яни, ми до всіх них писали, та ніхто ще не відповів. Вони для своїх мечів знайшли нагальніші завдання, а ми далеко, про нас усі забули. А Вічнозим... Джоне, кріпися... Вічнозиму більше немає...
— Немає? — Джон витріщився на Еймонові білі очі та зморшкувате обличчя.— У Вічнозимі мої брати. Бран і Рикон...
Мейстер поклав йому руку на чоло.
— Мені дуже прикро, Джоне. Твої брати померли за наказом Теона Грейджоя — потому як він захопив замок від імені свого батька. Коли прапороносці твого батька хотіли відбити замок, Теон просто взяв його на смолоскипи.
— Але твої брати відомщені,— мовив Грен.— Болтонів син повбивав усіх залізних, а ще подейкують, що він зараз білує Теона Грейджоя по шматочку за всі його діяння.
— Мені так шкода, Джоне! — стиснув його за плече Пип.— Нам усім так шкода!
Джон ніколи не любив Теона Грейджоя, але ж той був батьковим годованцем! Ногу прошив черговий спазм болю, й не встиг Джон спам’ятатися, як уже знов лежав горілиць.
— Це помилка,— не хотів здаватися він.— Біля Корони Королеви я бачив деривовка — сірого деривовка... сірого... І він мене впізнав!
Якщо Бран помер, може, душа його вселилась у його вовка, як Орелл вселився у свого орла?
— Он випий,— Грен підніс йому до вуст кухлик. Джон випив. Голова була забита вовками й орлами, переповнена сміхом братів. Обличчя почали туманитися перед очима, танути. «Не може бути, що вони мертві! Теон би так ніколи не вчинив. А Вічнозим... сірий граніт, дуб і залізо, ворони кружляють над вежами, парують гарячі ставки у богопралісі, сидять на своїх тронах кам’яні королі... Як це Вічнозиму немає?»
Нарешті провалившись у сон, він знову повернувся додому — плескався в гарячому ставку під велетенським білим віродеревом, на якому був вирізьблений батьків лик. З ним була Ігритта — сміялася, скидала з себе шкуратяний одяг, поки не лишилася в чому мати народила, хотіла його поцілувати — але він не міг цілуватися у батька на очах. «Не буде в мене байстрюка,— сказав до неї Джон.— Не буде. Не буде». «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— прошепотіла вона, її плоть почала розчинятися в гарячій воді, м’ясо відпадало з кісток, поки не лишився хіба череп і скелет, а у ставку булькало густим і червоним.
Кетлін
Зелений Зубець почули раніше, ніж побачили,— це нескінченне шамотіння, схоже на гарчання величезного звіра. Ріка кипіла, у півтора разу ширша, ніж минулоріч, коли Роб тут розділив своє військо й дав обітницю взяти собі за дружину дівчину з Фреїв як плату за переправу. Тоді йому потрібен був лорд Фрей з його мостом, а зараз він потрібен ще більше. Серце Кетлін, яка дивилася на темну зелену воду, стискалося від поганих передчуттів. «Убрід ми тут ніяк не перейдемо, переплисти теж не зможемо, а поки вода спаде, може й місяць минути».
Під’їжджали вже до Близнючок, і Роб одягнув корону й викликав Кетлін з Едмуром, щоб їхали поруч. Сер Рейнальд Вестерлінг ніс королівський штандарт — деривовка Старків на крижаному білому полі.
З дощу, наче привиди, випливли вежі прибрамної — туманні сірі обмари, які з наближенням набували дедалі чіткіших обрисів. Кріпость Фреїв являла собою не один замок, а два: дві мокрі камінні дзеркальні копії, розташовані обабіч ріки та з’єднані велетенським арочним мостом. Посередині цього мосту росла Водяна вежа, а під нею бігла рівна