Буря Мечів - Джордж Мартін
Внизу чулося тупотіння коней: це кавалькада переїздила мостом з одного замку в інший. Під колесами навантажених возів гуркотіла бруківка. Кетлін підійшла до вікна й, визирнувши, побачила, як зі східної Близнючки показалося Робове військо.
— Дощ, схоже, вщухає.
— Ага, коли ми вже не просто неба,— озвався Едмур, стоячи перед коминком і вбираючи тепло.— Як тобі Рослій?
«Надто вже маленька й тендітна. Народжувати їй буде важко». Але братові дівчина, здається, припала до душі, тож вона мовила:
— Мила.
— Думаю, я їй сподобався. А чого вона плакала?
— Це ж панна перед весіллям. Сльози — то цілком очікувано.
Зранку перед весіллям Лайса наплакала цілі озера, але спромоглася висушити сльози й уже сяяти, коли Джон Арин накинув їй на плечі свій кремово-блакитний плащ.
— Вона вродливіша, ніж я міг і сподіватися,— сказав Едмур і підніс руку, щоб Кетлін не перебивала.— Знаю, є речі важливіші, не треба мені ваших проповідей, септо. Адже... ти бачила тих фреївських дівчат? Оту, що сіпалася? Це в неї що — трясця? А оті двійнята з такими ямами й буграми на обличчях, яких і в Пітера Прищика немає? Коли я їх побачив, був певен, що Рослій виявиться лисою й одноокою, з мізками Бубонця й характером Чорного Волдера. Але вона, здається, і гарна, і лагідна,— він був розгублений.— Для чого тій старій ласці було відмовляти мені у виборі, якщо він не збирався підсунути мені якусь потвору?
— Твоя слабкість до гарненьких личок усім відома,— нагадала йому Кетлін.— Можливо, лорд Волдер хотів, щоб ти і справді був щасливий зі своєю дружиною...— («Та швидше, він не хотів, щоб ти закомизився через якісь прищі й зірвав усі його плани»).— А може, Рослій — улюблениця старого. Лорд Річкорину — така партія, на яку мало хто з його дочок може сподіватися.
— Твоя правда,— сказав Едмур, але й досі невпевнено.— Не може такого бути, щоб дівчина виявилася безплідною?
— Лорд Волдер хоче, щоб його онук успадкував Річкорин. То для чого йому віддавати за тебе безплідну дівчину?
— Щоб здихатися дочки, якої ніхто не хоче.
— І яка з того користь? Волдер Фрей сварливий, але не дурний.
— Та все-таки... це можливо?
— Так,— неохоче визнала Кетлін.— Є хвороби, після яких дівчина, якщо перехворіє змалку, не зможе завагітніти. Але нема підстав думати, що це стосується леді Рослій,— сказала Кетлін і роззирнулася по кімнаті.— Якщо по правді, Фреї прийняли нас люб’язніше, ніж я очікувала.
— Кілька гострих слів і трохи недоречної зловтіхи,— розсміявся Едмур.— Як на діда, то це теплий прийом. Я думав, старий нам у вино насцить і ще змусить букет вихваляти.
Від цього жарту Кетлін дивно розхвилювалася.
— Перепрошую, мені треба скинути мокрий одяг.
— Будь ласка,— позіхнув Едмур.— А я, може, годинку посплю.
Кетлін пішла до себе в кімнату. Скриню з одягом, яку вона привезла з Річкорину, вже занесли й поставили в ногах ліжка. Роздягнувшись і розвісивши мокрий одяг перед коминком, Кетлін вбрала теплу вовняну сукню в червоно-синіх кольорах Таллі, помила й зачесала коси, висушила їх і нарешті вирушила на пошуки Фреїв.
Коли вона увійшла до зали, чорний дубовий престол лорда Волдера був порожній, але біля вогню випивали кількоро його синів. Побачивши її, Лукуватий Лотар незграбно підвівся.
— Леді Кетлін, я гадав, ви відпочиваєте. Чим можу прислужитися?
— Це ваші брати? — поцікавилася вона.
— Брати, зведенюки, зяті та племінники. З Раймундом у нас спільна матір. Лорд Лусіас Випрен — чоловік моєї зведеної сестри Літіни, а сер Деймон — їхній син. Мого зведеного брата сера Гостіна ви, я певен, знаєте. А це сер Леслін Гейг і його сини — сер Гарис і сер Донел.
— Приємно познайомитися, панове. А сера Первина немає? Він супроводжував мене у Штормокрай і назад, коли Роб послав мене на переговори з лордом Ренлі. Дуже хотілося з ним знову побачитися.
— Первин поїхав,— сказав Лукуватий Лотар.— Я перекажу йому від вас вітання. Знаю, він буде засмучений, що розминувся з вами.
— Але ж він повернеться на весілля леді Рослій?
— Сподівався повернутися,— мовив Лукуватий Лотар,— але через дощі... самі бачили, як розлилися річки, міледі.
— Таки бачила,— озвалася Кетлін.— Ви не були б такі люб’язні провести мене до свого мейстра?
— Ви нездужаєте, міледі? — запитав сер Гостін, міцний чолов’яга з квадратним підборіддям.
— Звичайні жіночі скарги. Нема чого хвилюватися.
Лотар, як завжди люб’язний, повів її з зали до сходів, нагору, потім критим мостом до ще одних сходів.
— Мейстра ви знайдете в башточці нагорі, міледі.
Кетлін уже очікувала, що й мейстер виявиться сином Волдера Фрея, але Бренет геть не був на нього схожий. Це був товстий здоровань, голомозий, з подвійним підборіддям, ще й неохайний, якщо судити з воронячого посліду на рукавах його мантії, але поводився він приязно. Коли Кетлін переказала йому Едмурові сумніви щодо плідності леді Рослій, він хихикнув.
— Вашому лорду-братові нема чого непокоїтися, леді Кетлін. Вона маленька, це правда, і стегна має вузенькі, але матір її була така сама, а леді Бетані дарувала лорду Волдеру по дитині щороку.
— І скільки з них вижило? — прямо запитала Кетлін.
— П’ятеро,— почав він загинати пальці, товсті як ковбаски.— Сер Первин. Сер Бенфрі. Мейстер Вілламен, який минулоріч дав обітницю й тепер служить лорду Гантеру у Видолі. Олівар, що був за зброєносця у вашого сина. І леді Рослій, наймолодша. Четверо хлопчиків і дівчинка. У лорда Едмура стільки синів буде, що він не знатиме, куди їх подіти.
— Певна, це його порадує.
Отож дівчина не тільки гарненька, а й, швидше за все, плідна. Едмура це має заспокоїти. Наскільки Кетлін бачила, братові не було чого нарікати на лорда Волдера.
Вийшовши від мейстра, Кетлін не повернулася до себе в кімнату, а натомість пішла до Роба. З ним були Робін Флінт і сер Вендель Мандерлі, а також Великий Джон з сином, якого й досі кликали Малим Джоном, хоча він
