Буря Мечів - Джордж Мартін

— Лорде Болтон,— привіталася Кетлін.

— Леді Кетлін,— відгукнувся той слабким голосом,— приємно знову вас бачити, навіть у такі важкі часи.

— Ви дуже люб’язні...— Кетлін відчувала, що над кімнатою зависла похмурість. Навіть Великий Джон здавався пониклим і пригніченим. Обвівши поглядом їхні нахмарені обличчя, вона запитала: — Що сталося?

— Ланістери на Тризубі,— нещасним голосом промовив сер Вендель.— Брат мій знову в полоні.

— А лорд Болтон приніс новини про Вічнозим,— докинув Роб.— Не тільки наш добрий сер Родрик загинув. Убили також Клея Сервина й Леобальда Толгарта.

— Клей Сервин — зовсім хлопчик! — вигукнула Кетлін, посмутнівши.— То це все правда? Всі загинули, а Вічнозиму більше немає?

Болтон зустрівся з нею своїми безбарвними очима.

— Залізні спалили і замок, і зимове поселення. Частину ваших людей забрав з собою у Страхфорт мій син Ремсі.

— Вашого байстрюка звинувачують у жахливих злочинах,— різко нагадала йому Кетлін.— У вбивствах, зґвалтуваннях, ба й гірше.

— Так,— погодився Руз Болтон.— У нього дурна кров, не можу заперечити. Та він управний боєць, водночас і хитрий, і безстрашний. Коли залізні зарубали сера Родрика, а трохи згодом і Леобальда Толгарта, вести бій довелося Ремсі, і він його повів. Він присягається, що не вкладе меча в піхви, поки на Півночі лишатиметься бодай один Грейджой. Можливо, така служба бодай трохи відпокутує злочини, до яких привела його байстрюча кров,— мовив він і знизав плечима.— А може, й ні. Коли війна закінчиться, нехай його світлість усе зважить і розсудить. На той час, сподіваюся, у мене від леді Волди вже буде законний син.

«Який же він холодний»,— подумала Кетлін уже не вперше.

— Ремсі згадував про Теона Грейджоя? — поцікавився Роб.— Той теж загинув, чи йому вдалося втекти?

Руз Болтон витягнув з мішечка на поясі обтріпану смужку шкіри.

— Син з листом надіслав оце.

Сер Вендель відвернувся. Робін Флінт і Малий Джон Амбер обмінялися поглядами, а Великий Джон пирхнув, як бугай.

— Це... людська шкіра? — спитав Роб.

— Шкіра з мізинця на лівій руці Теона Грейджоя. Син у мене жорстокий, визнаю. Та все ж... що таке смужка шкіри в порівнянні з життями двох маленьких королевичів? Ви їхня матір, леді Кетлін. Можу я запропонувати це вам... на знак помсти?

В душі Кетлін кортіло притиснути цей трофей до серця, але вона стрималася.

— Сховайте. Будь ласка.

— Оббілувавши Теона, моїх братів не повернути,— сказав Роб.— Мені потрібна його голова, а не шкіра.

— Він — єдиний живущий син Балона Грейджоя,— тихо мовив лорд Болтон, так наче хтось про це забув,— а тепер — законний король Залізних островів. Полонений король як заручник — велика цінність.

— Заручник? — наїжачилася Кетлін. Заручників-бо часто беруть на обмін.— Лорде Болтон, сподіваюся, ви не пропонуєте звільнити людину, яка вбила моїх синів?

— Той, хто отримає Скелястий престол, захоче смерті Теона Грейджоя,— зауважив Болтон.— Адже він, навіть у кайданах, має більше прав на трон, ніж будь-хто з дядьків. Отож я б його потримав, а потім зажадав би від залізнородних поступок в обмін на його страту.

Роб обдумав пропозицію з неохотою, та в кінці кивнув.

— Так. Дуже добре. Тоді нехай живе. Поки що. Тримайте його надійно у Страхфорту, поки ми не відвоюємо Північ.

Кетлін знов обернулася до Руза Болтона.

— Сер Вендель казав щось про Ланістерів на Тризубі?

— Так, міледі. Провину за це я покладаю на себе. Я занадто затримався у Гаренхолі. Ейніс Фрей поїхав на кілька днів раніше за мене й устиг, хоч і не без труднощів, перейти Тризуб на рубіновому броді. А коли приїхали ми, річка вже перетворилася на бурхливий потік. Не було вибору — довелося переправляти моїх людей човнами, а їх було небагато. Дві третини мого війська було вже на лівому березі, на півночі, коли Ланістери напали на тих, що досі чекали на переправу. Переважно там лишалися люди Норі, Лока й Берлі, а в ар’єргарді ще був сер Вайліс Мандерлі з лицарями з Білої Гавані. Я був на другому боці, безсилий їм допомогти. Сер Вайліс вишикував людей, як зміг, але наскочив Грегор Кліган з важкою кавалерією й загнав їх у річку. Частина потонула, частину порубали. Ще більше повтікали, решту ж узяли в полон.

Від Грегора Клігана новини приходять тільки погані, подумала Кетлін. Невже Робові знову доведеться вирушати на південь, боротися з ним? Чи Гора-на-коні сам рухається сюди?

— Кліган перейшов ріку?

— Ні,— тихо, але впевнено озвався Болтон.— На броді я лишив шістсот людей. Списників з рівчаків, гір і Білого Ножа, сотню лучників Горнвудів, трохи вільних вершників і лицарів-бурлак, а на підкріплення їм — міцний підрозділ Стаута й Сервина. Командують Ронел Стаут і сер Кайл Кондон. Сер Кайл був правою рукою покійного лорда Сервина, як ви знаєте, міледі. Леви плавають не краще за вовків. Поки вода стоїть високо, сер Грегор ріку не перейде.

— Останнє, що нам потрібно, то це Гора-на-коні в тилу, коли ми вийдемо на гатку,— сказав Роб.— Ви правильно вчинили, мілорде.

— Дуже дякую, ваша світлосте. На Зеленому Зубці я поніс жахливі втрати, а Гловер з Толгартом у Сутінь-долі — ще більші.

— Сутінь-діл,— виплюнув це слово Роб, наче лайку.— Робет Гловер хай тільки зустрінеться зі мною — він за все отримає, обіцяю вам.

— Так, дурість він упоров,— погодився лорд Болтон,— та Гловер просто голову втратив, коли дізнався, що Пущанський Насип упав. Горе і страх і не таке з людьми роблять.

Але Сутінь-діл — у минулому, а Кетлін більше хвилювали битви майбутні.

— Скільки людей ви привели моєму синові? — запитала вона Руза Болтона з притиском.

Його дивні безбарвні очі якусь мить роздивлялися її обличчя, перш ніж він відповів.

— Близько п’ятисот вершників і три тисячі піхоти, міледі. Переважно вояки зі Страхфорту, і трохи з Картверді. Оскільки щодо відданості Карстарків тепер виникають великі сумніви, я вирішив тримати їх біля себе. Мені шкода, що я не зміг привести більше.

— Цього має вистачити,— сказав Роб.— Лорде Болтон, вам під команду віддаю ар’єргард. Я вирушаю на Перешийок, щойно дядько пошлюбить свою наречену. Ми повертаємося додому.

Арія

Роз’їзд наскочив на них