Буря Мечів - Джордж Мартін

Це не вперше він заговорив про вбивство Гори.

— Але ж він — ваш брат,— з сумнівом мовила Арія.

— А в тебе самої не було братика, якого тобі страшенно кортіло б убити? — розсміявся знову він.— Чи сестрички?

Мабуть, у цю мить він щось таке прочитав на її обличчі, що нахилився ближче.

— Санса. Точно! Вовча сучка мріє загризти гарненьку пташку.

— Ні,— виплюнула Арія.— Це вас я мрію загризти!

— Бо я твого приятеля надвоє розрубав? Я не тільки його вбив, запевняю тебе. Ти гадаєш, це з мене якесь чудовисько робить. Може, і так, але я ще й життя твоїй сестрі врятував. Того дня, коли натовп її з коня стягнув, я пробився до неї та привіз її назад у замок, бо з нею би сталося те саме, що й з Лоліс Стоукворт. А вона для мене заспівала. Ти не знала, ні? Твоя сестра заспівала для мене гарненьку пісеньку.

— Брешете,— кинула Арія.

— Та ти й половини не знаєш. Чорноводдя? І де, сьоме пекло, ти думаєш, ми зараз? І куди, ти думаєш, прямуємо?

Презирство в його голосі змусило її завагатися.

— Назад на Королівський Причал,— нарешті озвалася вона.— Ви мене везете до Джофрі й королеви.

Знагла вона зрозуміла, що помиляється,— зрозуміла з того, як він ставив свої запитання. Але ж мала вона щось сказати!

— Мала дурна вовча сучка,— прорипів він, як залізний терпуг.— В дупу Джофрі, в дупу королеву, в дупу того малого покруча, якого вона кличе братом. Досить з мене міста, досить з мене королівської варти, досить з мене Ланістерів. Що спільного в собаки з левами, питаю я тебе? — він потягнувся до бурдюка з водою, зробив великий ковток. Витерши рота, він простягнув бурдюка Арії та мовив: — Річка — то був Тризуб, дівчинко. Тризуб, а не Чорноводий Бурчак. Намалюй собі карту в голові, якщо можеш. Завтра ми маємо вийти на королівський гостинець. Після цього їхати буде швидше — прямо до Близнючок. Саме я тебе вручу твоїй матері. Не шляхетний лорд Лискавка і не полум’яний жрець-шахрай, а чудовисько,— він широко посміхнувся, угледівши вираз її обличчя.— Чи ти гадаєш, тільки твої друзі-беззаконники здатні занюхати викуп? Дондаріон забрав у мене золото, а я забрав у нього тебе. Я так думаю, ти варта вдвічі більше, ніж вони в мене вкрали. А може, і ще більше, якщо тебе продати Ланістерам, як ти й боялася, але я не стану. Навіть собакам набридає, коли їх повсякчас копають. Якщо у вашого Юного Вовка мізків бодай стільки, скільки в жаби, він мене лордійчуком зробить і ще благатиме, щоб я до нього на службу пристав. Може, навіть Грегора для нього вб’ю — йому таке сподобається.

— Нізащо він вас не візьме,— виплюнула Арія.— Тільки не вас.

— Тоді я наберу золота, скільки зможу нести, розсміюся йому в обличчя й поїду собі. Коли він мене не візьме, то мудро вчинить, як уб’є, але ж він цього не зробить. Наскільки я чув, занадто вже він схожий на свого батечка. Як на мене — то й на краще. І так, і так я у виграші. І ти теж, вовчице. Отож припини скиглити та клацати на мене зубами, мене вже нудить. Стули рота й роби, як велю, і може, ми навіть устигнемо до твоєї матері на те кляте весілля.

Джон

Джон уже загнав кобилу, але не міг зупинитися. Він має дістатися Стіни раніше за магнара! Він би і спав у сідлі, якби мав те сідло, та оскільки не мав, навіть при ясному розумі всидіти на коні було нелегко. Поранена нога боліла дедалі більше. А він не наважувався на довгий відпочинок, щоб дати їй загоїтися. Тому щоразу як він вилазив на коня, рана відкривалася наново.

Переїхавши пагорб і побачивши дві коричневі колії королівського гостинця, які петляли на північ горбами й долинами, Джон поплескав кобилу по шиї і мовив:

— А тепер нам просто по дорозі їхати, дівчинко. Скоро вже буде Стіна.

На той час нога вже геть затерпла, а від гарячки так паморочилось у голові, що двічі він ловив себе на тому, що їде кудись не туди.

«Скоро вже буде Стіна». Він уявив, як його друзі в їдальні п’ють глінтвейн. Гоб вовтузиться зі своїми казанками, Донал Ной — у себе на кузні, мейстер Еймон — у своїх покоях під гайворонником. А Старий Ведмідь? Сем, Грен, Стражденний Ед, Дайвен з його дерев’яними зубами... Джонові лишалося тільки молитися, що бодай хтось із них вирвався з Кулака.

Ігритта теж не сходила йому з думки. Він пригадував запах її волосся, тепло її тіла... і вираз на її обличчі, коли вона розітнула старому горлянку. «Не можна було в неї закохуватися»,— шепнув якийсь голос у нього в голові. «Не можна було її кидати»,— мовив інший голос. Цікаво, думав Джон, чи батько розривався так само, коли покинув Джонову матір, щоб повернутися до леді Кетлін. «Він дав обітницю леді Старк, а я дав обітницю Нічній варті».

Він мало не проїхав Кротівку, не впізнавши, так його лихоманило. Переважно селище ховалося під землею, у світлі далекого місяця виднілося лише декілька халуп. Бордель являв собою хижку, не більшу за виходок, його червоний ліхтар рипів на вітрі — криваве око, яке вдивляється в чорноту. Джон спішився поряд у стайні, мало не гримнувшися з кобили, та крикнув, щоб збудити конюших.

— Мені потрібен свіжий кінь з сідлом і вуздечкою,— сказав він таким тоном, що відразу відбив охоту сперечатися. Йому привели коня, а ще принесли бурдюк вина й пів чорної хлібини.— Збудіть село,— звелів Джон.— Попередьте всіх. Дикуни вже з південного боку Стіни. Збирайте пожитки й рушайте в Чорний замок.

Скрегочучи зубами від болю в нозі, він видерся на чорного мерина, якого йому привели, й погнав на північ.

Коли на сході зачали блякнути зірки, перед очима постала Стіна — вивищувалася понад деревами й ранковим туманом. Крига мерехтіла у блідому світлі місяця. Джон понукав мерина слизькою багнистою дорогою, поки не угледів муровані вежі