Буря Мечів - Джордж Мартін

— Джоне... мені дуже прикро, та лорд-командувач загинув у Крастеровій фортеці від рук своїх побратимів.

— Побра... від рук своїх?!

Еймонові слова завдали в тисячу разів гіршого болю, ніж його пальці. Джон пригадав, як востаннє бачив Старого Ведмедя, коли той стояв біля свого намету, а на плечі в нього, випрошуючи зерна, сидів крук. Мормонта більше немає? Джон боявся цього з тої самої миті, як побачив наслідки бою на Кулаці, та все одно удар був страшний.

— Хто? Хто це зробив?

— Гарт Старгородський, Олло Безрукий, Чингал... злодії, боягузи й убивці, усі вони. Ми мали б це передбачити. Варта вже не та, що була. Замало тут лишилося чесних людей, які б тримали негідників у руках,— мовив мейстер. Донал Ной у цей час крутив у вогні його інструменти.— Повернулася дюжина тих, хто не зрадив. Стражденний Ед, Велет, твій друг Тур. Від них ми все й дізналися.

Лише дюжина? З лордом-командувачем Мормонтом з Чорного замку вирушило двісті братів — дві сотні найкращих вояків Варти.

— То, значить, тепер лорд-командувач — Марш?

Старий Гранат був милий, та й старший стюард з нього старанний, але він геть не та людина, яка зможе протистояти дикунському війську.

— Поки що, доки не проведемо вибори,— сказав мейстер Еймон.— Клайдасе, принеси флягу.

Вибори! Кворин Піврукий і Джеремі Рикер загинули, Бен Старк зник безвісти... кого обирати? Не Бовена Марша й не сера Вінтона Стаута, це точно. Може, на Кулаці вижили Торен Смолвуд чи сер Отин Вайзерс? Ні, оберуть або Котера Пайка, або сера Деніса Малістера. Але котрого з них? Командувачі Тінявої вежі та Східної варти обидва гідні люди, але дуже різні: сер Деніс — обхідливий і обачний, справжній старий лицар; Пайк — молодший, з народження — байстрюк, гострий на язик і сміливий аж понад міру. Що гірше, ці двоє зневажають один одного. Старий Ведмідь завжди тримав їх подалі один від одного — в різних кінцях Стіни. Джон знав: у Малістерів у крові недовіра до залізнородних.

Наглий біль повернув Джона до власних турбот. Мейстер стиснув його за руку.

— Клайдас принесе макового молочка...

— Не треба мені...— спробував підвестися Джон.

— Треба,— твердо мовив Еймон.— Буде боляче.

Донал Ной, перетнувши кімнату, штовхнув Джона назад на спину.

— Лежи спокійно, бо прив’яжу.

Навіть однією рукою коваль упорався з ним, як з дитиною. Повернувся Клайдас із зеленою флягою і круглим кам’яним кухликом. Мейстер Еймон налив його по вінця.

— Випий.

Борючись із болем, Джон прикусив губу. І тепер він відчув присмак крові, який домішувався до густого, білого мов крейда зілля. Джон ледве стримався, щоб не виблювати його назад.

Клайдас приніс миску теплої води, і мейстер Еймон змив з рани кров і гній. Хай який він був обережний, та навіть від найлегшого дотику Джон мало не зойкав.

— Магнарові люди дисципліновані, й у них бронзові лати,— повідомив він. Розмови трохи відвертали увагу від ноги.

— Той Магнар — лорд на Скагосі,— сказав Ной.— Коли я тільки прийшов на Стіну, у Східній варті були скагосяни, пам’ятаю, вони про нього згадували.

— Мені здається, Джон це слово використав у його оригінальному значенні,— мовив мейстер Еймон.— Не як прізвисько, а як титул. Воно з давньої мови.

— І означає «лорд»,— погодився Джон.— Стир — магнар якоїсь місцевості, що зветься Тен, на далекій півночі від Льодоіклів. У нього сотня своїх людей і ще два десятки нальотчиків, які Дар знають незгірше за нас. Але Мансові так і не вдалося знайти ріжок, ось що важливо. Ріжок зими — саме тому він копав уздовж Молочноводої.

Мейстер Еймон на мить застиг з ганчіркою в руці.

— Ріжок зими — це ж старовинна легенда. Король-за-Стіною і справді вірить, що такі речі існують?

— Усі вони вірять,— мовив Джон.— Ігритта казала, вони розкопали сотню могил... поховань королів і звитяжців по всій долині Молочноводої, але так і не...

— Хто така Ігритта? — з притиском поцікавився Донал Ной.

— Жінка з вільного народу.

Як пояснити їм, хто така Ігритта? Яка вона тепла, кмітлива й кумедна, і здатна однаково легко чоловіка поцілувати — і розітнути йому горлянку.

— Вона зі Стиром, але вона не... вона зовсім юна, ще дівчинка, як по правді, дика, але...

«Вона вбила людину тільки за те, що та розпалила багаття». У Джона заплітався язик. Від макового молочка затуманився розум.

— Я з нею зламав обітницю. Я не хотів, але...

Не можна так було! Не можна було в неї закохуватися, не можна було її кидати...

— Я виявив слабкість. Піврукий наказав: їдь з ними, приглядайся, не опирайся, і я...

Голова була наче мокрою вовною натоптана.

Мейстер Еймон знову понюхав Джонову рану. Тоді опустив закривавлену ганчірку в миску з водою і мовив:

— Донале, розжарений ніж, будь ласка. І потримай хлопця.

«Не закричу»,— подумав Джон, побачивши червоний розжарений ніж. Але і цю обітницю він теж зламав. Донал Ной тримав його, а Клайдас спрямовував мейстрову руку. Джон не смикався, тільки стукав кулаком по столу — знову, знову і знову. Біль був такий нестерпний, що він у ньому почувався маленьким, слабким і безпомічним, як дитина, що скиглить у темряві. «Ігритто,— подумав Джон, коли ніздрі заповнив сморід паленого м’яса, а у вухах стояв його власний крик.— Ігритто, мені довелося». На якусь мить біль наче притупився. Та тут залізо торкнулося його знов — і він знепритомнів.

Коли повіки його, здригнувшись, нарешті розліпилися, він, загорнутий у цупку вовну, почувався так, наче пливе. Здавалося, він і поворухнутися не може, але то було байдуже. Якийсь час йому марилося, що Ігритта знову з ним — ніжними руками піклується про нього. Зрештою він, заплющивши очі, заснув.

Наступне пробудження було не таким приємним. В кімнаті стояла темрява, а біль повернувся — він за кожного руху шарпав ногу, наче гарячий ніж. Джон у цьому переконався на практиці, коли спробував поглянути, чи є ще в нього нога. Хапнувши ротом повітря, він притлумив зойк і стиснув кулак.

— Джоне? — з’явилася свічка, і на хлопця глянуло добре знайоме обличчя з великими вухами.— Тільки не рухайся.

— Пипе? — Джон простягнув руку, і хлопець потиснув її.— Я гадав, ти поїхав...

— ...зі Старим Гранатом? Ні, він вважає, що я ще малий і зелений. І Грен теж тут.

— Я теж тут,— Грен підійшов з другого боку ліжка.—