Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
Веда перелякано відскочила і кинулася бігти, не розбираючи дороги, у обратному напрямку – туди, де за її розрахунками, мало бути перехрестя.
Кажан обігнав її, обернувся жінкою. Жінка встала на стежці, перегородивши шлях, і спритно схопила Веду за зап'ястя тонкими довгими пальцями. Веда рвонулася щосили, але жінка тримала міцно, наче залізний наручник.
– Це вже не смішно! – холодіючи, белькотіла Веда, – мені треба поговорити з Гнатом!
– Я не знаю нікого на ім'я Гнат! – сказала жінка і потягла Веду назад до надгробків. – Мене звуть Дорліс.
– Що ви хочете? Мою кров?
Хіба у світі існують такі технології, що дозволяють людям перетворюватися на кажанів? Навряд чи! Але що ж тоді? Як Гнатові вдалося все це влаштувати? Або все-таки... Ні, вірити в інший світ, мріяти про нього – це одне, а потрапити туди насправді – зовсім інше!
– Заспокойся нарешті! – жінка відпустила її руку, – Не потрібна мені твоя кров. Кров відьми для вампіра – смертельна отрута.
– Хіба вампіри не безсмертні? – запитала Веда, с жахом дивлячись у великі, палкі очі Дорліс.
– Це з якого боку подивитися. Ти заспокоїлася? – суворо спитала вона. – Вислухаєш мене?
– Так, але я не розумію… Звичайно, я завжди готова була до зустрічі з вампірами або ще з кимось… таким собі, але…
– Нема чого тут розуміти! – перебила її Дорліс, – Ти переступила грань і увійшла до нашого світу… Нам ти потрібна набагато більше, ніж світові людей! – значно додала вона.
– Вампірам?
– Так!
– Але навіщо?... Я не відьма, ви… ти помилилася… – все ще тремтячи голосом сказала Веда.
Щоби тут не відбувалося, треба тримати себе в руках. Усьому знайдеться пояснення. Навіть якщо ця тітка і справді вампірша, то поводиться вона цілком дружелюбно. Вампірша!
Серце Веди забилося так швидко, що перехопило подих. Ні, це якийсь розіграш чи сон, як завжди. Їй часто сняться сни про те, як вона потрапляє в незнайомий, але дивний, прекрасний світ. Ось і тепер... Напевно, вона просто заснула в кімнаті, або навіть у машині по дорозі...
– Не відьма? – Дорліс трохи зсунула тонкі чорні брови, – Але старого Угвіна змогла витягти з могили. І назад змогла вкласти.
– Щиро кажучи, не знаю, як це вийшло! Я ж діяла навмання, інтуїтивно… – Веда щосили вщипнула себе за руку, відчула біль, але не прокинулася.
– Може й так…Ти маєш розбудити мого брата. Він спить уже сім століть і не може прокинутися сам.
– І що з ним трапилося? – спитала Веда, знову і знову прислухаючись до власних, дуже дивних почуттів.
– Невдало пополював у світі гірських шаманів, і вони наклали страшне прокляття, – зітхнула Дорліс, – уяви, як довго ми на тебе чекали! Сім століть!
– Так, але я все одно не впевнена, що зумію… Я просто пишу пісні… У мене днями зустріч із режисером, розумієш, ми будемо кліп знімати, тому мені треба повернутися. Подзвони мені через декілька днів… – Веда знову і знову щипала себе за руку і кривилася від болю.
Дорліс подивилася на неї з цікавістю, потім сказала:
– Ну все, досить порожніх балачок. Полетіли вже до міста!
– Як полетіли?
– Та дуже просто. Обернися птахом і полетіли.
– Птахом? Але я не вмію!
– Не вмієш? Що ти за відьма така?
– Хіба я казала, що відьма? Це ти сказала! – обережно нагадала Веда, зиркнувши на Дорліс, і потерла руку.
На шкірі, напевно, залишаться синці після цих марних щипків.
– Ходімо! Нема часу на дурниці! – сурово сказала Дорліс.
– Але мені справді треба повернутися! – відчайдушно вигукнула Веда, – хоч би не надовго!
– Ти не зможеш повернутися, доки не виконаєш свою місію. Наш світ не випустить тебе, – байдуже відповіла вампірша.
– Яку місію?
– Пробудити мого брата.
– А твій брат, хто він? Головний вампір? – не втрималася Веда, розважливо вирішивши прийняти ситуацію такою, якою вона складається.
Дорліс випростала плечі і надала своєму обличчю царственого виразу.
– Я – королева вампірів, а він – мій брат. Але без нього багато йде прахом. Ми заснували це місто разом... Без нього я не така сильна, як раніше. Згідно з пророцтвом, його здатна пробудити лише відьма зі світу живих людей, у який нам хід закритий, – додала Дорліс, гасячи вогненний свій погляд.
– І ви вважаєте, що це я?
– А хто ж ще! І не тікай більше, все одно – не втечеш, бо нікуди…
Тож вибору не лишилося.
Крокуючи з вампіршею через ліс, Веда все чекала, що ось зараз пролунають гучні голоси, веселий сміх, і звідкись із глухих нетрів з'явиться Гнат, задоволений, що йому вдалося її так здорово розіграти і перелякати…
Ліс закінчився. Вдалині замаячило цілком сучасне, судячи по дахам висотних будинків, місто.
Минули поле, поросле блідими квітами і вийшли до рівної асфальтованої дороги. На широкому банері, що стирчав біля узбіччя, висвічувався строкатий біжучий рядок: “Ласкаво просимо в Араош!”, а під ним стояла велика синя машина з відкритим верхом.
