Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
Гра припала їй до душі. Веда завжди багато значення приділяла знакам і символам, мимоволі шукала їх у всіх предметах навколо себе. То чому б тепер, у цю годину, яка здавалася такою знаковою і вирішальною, не отримати підказку від тих сил, до яких так часто зверталася вона у своїх піснях і у могутність яких, вірила беззастережно.
Вона міцно заплющила очі, тричі повернулася на одній нозі, як у дитячій лічилці і пробурмотіла, вигадуючи на ходу:
– Стою на порозі,
Від нього чотири дороги,
З них потрібно якось, як?
Відшукати вірний шлях!
Розплющила очі. Носки її фірмових кросівок були повернуті строго у напрямку півночі. Отже, в цей бік їй і судилося йти.
Десь поблизу настирно закаркав ворон.
"Щоб тебе!" – подумала Веда, рішуче пішла вперед, але краєм ока помітила як віддалік, за деревами щось промайнуло, ніби тінь від потривоженого вітром густого листя. І в цьому миттєвому спалаху виразно здався їй високий чоловічий силует.
– Гнат! – крикнула Веда, стрибнула з північної стежки на західну і помчала туди, де їй вбачилася знайома постать.
Добре, що Гнат тут. Зараз вона змусить його все пояснити. Чорта з два в нього вийде викрутитися!
Порив розжареного вітру вдарив їй у обличчя, і Веда здригнулася, зупинилася. Ніякого силуету за деревами більше не було.
– Гнат! – знову покликала вона, але вже тихіше, обережніше.
Ніхто на її заклик не відгукнувся.
Густі попелясті хмари стрімко наповзли на небо і закрили його суцільною завісою, від чого все довкола опинилося під владою м'якого, сутінкового, якогось нереального світла.
Веді чомусь стало холодно. Вона потерла плечи долонями і озирнулася. Напевно, все ж таки це була тінь… Від хмари чи від сонця. Та й що дивного в тому, що їй скрізь Гнат ввижається?
Дрімучий ліс виглядав чудово страшним: коряві, розлогі крони дерев, вивернуте з землі, вузлувате коріння; хижі лапи колючих чагарників так і норовили схопити за одяг, а болото папоротевих заростей приховувало у своїх чорно-зелених глибинах невідому загрозу – тільки ступи необережно і згинеш навіки у мертвій, безпросвітній безодні.
– Фігня якась… – зачаровано прошепотіла Веда, мимоволі продовжуючи рухатися вперед, стежкою, що вела на захід, – таке дике місце поряд із красою цивілізованого існування…
Вона була цілком впевнена, що котедж знаходиться не далі, ніж за сотню кроків від роздоріжжя, тому заблукати в цих незвіданих краях нітрохи не побоювалася, і не могла відмовитися від можливості дослідити ці лісові хащі, такі привабливі своєю незайманістю.
Звичайно, все тут перебуває під уважним наглядом Олександра Вікторовича, він і загородження від диких тварин встановив і камери по периметру, щоб гості відчували себе в повній безпеці, але якщо уявити, що якась невідома сила перенесла її з земного світу в якийсь потойбічний…
Ця думка схвилювала її, серце забилося часто і тривожно, але Веда неухильно йшла вперед.
Дерева порідшали, відкриваючи невеликі галявини, порослі квітами та ягідними кущами. Де-не-де, серед негустої бляклої трави проглядалися, обвиті плющем, невисокі кам'яні кістяки, що підозріло скидалися на надгробки – дуже давні, напівзруйновані. На одному навіть розрізнялися якісь письмена.
Веда підійшла, присіла навпочіпки, звільнила камінь від зелених стебел, щоб краще розглянути, але знаки, вибиті на шорсткій, сіро-чорній поверхні були їй незнайомі.
“Дивне місце! Немов старовинний, занедбаний цвинтар! Ну так, ось, начебто і горбок землі. Чому Вікторович залишив на своїй землі таке чудове містечко? Заради сміху? – подумала з легкою тривогою і відразу згадала кілька слів із свого віршика, призначеного будити вампірів.
Дитячий азарт охопив її. Та й обстановка сприяла. Веда нахилилася ближче до землі і напівпошепки, виразно вимовляючи слова, прочитала заклинання пробудження. Так, заради жарту.
Звісно ж, нічого не сталося. Вона насупилась, зачекала ще кілька хвилин і розсміялася. Яка нісенітниця, чесне слово! Піднялася на ноги, повернулася спиною до каменю і знову почала озиратися на всі боки. Напевно, все ж таки варто повернутися назад. Вона охолола, заспокоїлася і готова говорити і з Гнатом, і з Вікторовичем, та з ким завгодно!
– Дитинко! – пролунав за спиною тихий, надтріснутий голос.
Вона повільно, вухам не вірячи, обернулася і побачила старого, якому на вигляд було, мабуть, років двісті: маленького, зморщеного, схожого на гриб без капелюшка.
– Дорогенька, ти порушила мій сон. Потрібно ж думати, перш ніж щось бовкотіти! Тепер, будь ласка, поверни мене назад. Назад! – брязкав старий, показуючи пальцем на камінь із письменами.
– Ви хто? Звідки ви тут взялися? Я нікого не помітила ... – Веда здивовано витріщилася на дивовижного старого.
– З могили, яку ти потривожила!
– То ви що, ніби, вампір? – спитала Веде і сама здивувалася, що таку дурню спитала.
– Вампір, вампір! – старий широко відкрив рот і продемонстрував пару сяючих перламутрових іколів.
