Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Ні. – коротко і твердо відрізав дракон. Я так засмутилася, що першою думкою було – послати його вогняно-хвостату величність глибоко у задній карман штанів, яких він не носить, проте опанувавши злість, все ж запитала. Так само коротко:

- Чому? – а за хвилю додала. – Навіщо я вам? – Ельдар пройшовся попід грати в іншу сторону, порівнявся зі мною та поглянув у очі прямим поглядом.

- Ти дійсно нічого не знаєш? – і тут, як кажуть на Землі, Остапа понесло...

- Не знаю що? Я перенеслася з іншого світу за п’ять годин до того як мене викрали твої посіпаки. Більше того – ваше існування, – я обвела рукою його оголене тіло, – взагалі було для мене чистим сюрпризом! Тож якщо ти питаєш, чи я не знаю чого ви всі від мене хочете, то так – я дійсно нічого не знаю і проклинаю той день, коли взагалі вирішила зв’язатися з магічним світом! – після болючих правдивих слів з очей знову бриснули сльози. Де взялися тільки в таку жару?! Різко відвернулася від Ельдара та покрокувала у свій куточок, сіла і обняла руками коліна, продовжуючи схлипувати.

Певно ця картина моєї нікчемності викликала у драконі жалість, якщо таке почуття взагалі є у ящурів, і він знизився до того, щоб пояснити мені в чому ж я винна.

- Є людське пророцтво. Не знаю, як воно звучить дослівно, але сенс у тому, що чаклун, а в данному випадку – чаклунка, що володітиме кількома стихіями, звільнить Тею від драконів. Ти прийшла у цей світ, щоб принести загибель моєму народові, а я не можу допустити цього, тож пробач, але ти сьогодні помреш.

Після цих слів моє тіло зірвалося безумною істерикою. Я плакала і сміялася одночасно, хапаючи себе за волосся.

- Ти знаєш, скільки людей говорило мені ці слова? – запитала я Ельдара, коли сліз всередині просто біологічно не залишилося. Він мовчав, а продовжила: – Скільки людей бажало, тай досі бажає моєї смерті? І за що? За те, що просто з’явилася на світ!

Я кричала, зриваючи горло. Це було схоже на нарив, який нарешті прорвало. І поки цей чоловік слухав, я виливала і виливала внутрішній гній, що так довго душив з середини. Підірвалася на ноги та почала швидко намотувати круги своєю камерою.

- Спочатку підло убили моїх біологічних батьків. Потім – названих. Далі мене намагалися двічі убити, – я без перестанку загинала палці на правій руці, – а в кінці помер дорогий мені чоловік, який на додачу виявився убивцею прийомних тата та мами! Як тобі таке, Ельдар Аліосман? Думаєш після такого я злякаюсь твоїх слів про якесь нікому не відоме пророцтво? Та чорта з два! – я склала пальці у некультурному жесті та зовсім не по-королівськи продемонструвала дракону. –  Мене не обходять ваші з тейцями конфлікти і з’явилася я тут аби відновити свою магію, а тепер повернуся у свій світ і більше ти мене ніколи не побачиш. – з силою схопилася за ґрати клітки, дракон уважно дивився мені в очі.

Йому дійсно стало шкода мене, я вловила цей погляд та момент, коли він відкрився і не задумуючись, пустила останні краплини магії, навіюючи Ельдару свою волю:

- Я ні в чому не винна. Ти зараз випустиш мене звідси, завезеш у Тінатін та більше ніколи не згадаєш про моє існування. Ясно? – жовте павутиння обплело його могутнє тіло, знехотя всмоктуючись всередину. Спочатку я навіть злякалася, що не подіяло, але після того, як погляд ящура став скляним, полегшено видихнула.

Ельдар відрив клітку ключем, що був десь зовні, підхопив мене на руки, підійшов до краю скелі і стрибнув униз, нальоту перетворюючись. Мій крик розіпнув пустельну тишу, проте вже за мить страх змінився захватом і я, затамувавши подих, насолоджувалася першим в житті польотом на драконі. Першим і, певно, останнім.