Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

Як добре, що в драконів луска на шиї найтовштіша, у порівнянні з іншими частинами. Упіймала б за хвіст чи ногу і певно б залишився без кінцівки. Мимо волі глянув у сторону, де лежало тіло противниці. Мертвої чи живої?

- Як вона нас?! – сплюнув кров друг.

- Угу. Неочікував. – визнав я. – Шпигун не повідомляв, яка в неї магія? – наперед знаючи відповідь, все ж уточнив я.

- Ні. – похитав головою друг. – Сказав лише, що це і є чаклунка з пророцтва і старішини над нею трясуться мов над найбільшим скарбом.

- Хм... – я знову глянув у бік оголеного блідого тіла, що спікалося на сонці. – Ну під цю версію вона попадає.

- В неї вогонь! – моментально прийняв сидяче полодення Натан та заглянув мені у очі. – Звідки?

- Не знаю. Але обов’язково з’ясую. – напружую знесилені м’язи та підіймаюся. – Йти зможеш? – він киває і я простягаю йому руку.

Друг ухопився за долоню цілою кінцівкою та прийняв перпендикулярне положення. Наші ноги неприємно погрузли у розпеченому піску. Пора звідси ушиватися. Ми переглянулися і без слів зрозуміли один одного. Натан міцно затиснув пальцями рану і ми разом попленталися до мого лігва, по дорозі підхопивши на плече незвичайну гостю. Та, хоч і не подавала ознаків життя, проте, на диво, дихала.

«Хто ви, в біса, такі?» – як зараз чулося запитання бранки. Хто ми? О ні, головне питання тепер – хто ти така і як вижила після падіння з такої висоти? І, повір, я витрясу з тебе правду, чого б мені це не коштувало. З такими думками ми підійшли до нашої скелі – Ель-Хаджар та, користуючись таємним ходом, поволі побрели нагору.

Коли сили, здавалося, покинули нас, ми ступили на останню сходинку та просто осіли на кам’яну підлогу. Я відчув, що регенерація поволі почалася, проте все моє тіло вкривали червоні потоки від крові та поту. Натан теж ледь дихав. Нам потрібна швидка допомога, тому я забив у дзвін, скликаючи раду.

На щастя, ті не змусили себе довго чекати і з’явилися за хвилину. Одразу посипалися питання та докори, проте я не зважав, посилаючи всіх до Хрона. Наказав лікарю оглянути Натана та обробити його рану для пришвидшення регенерації, а сам підняв на руки небезпечну красуню, та заніс назад до спальні. Серед обвуглених речей, таки знайшов старий саронг та надів на дівчину, прикриваючи її наготу. Не варто будуражити уяву молодих драконів видом оголеного та беззахисного тіла, а тому, подумавши ще з хвилину, загорнув її і у ковдру, надійно ховаючи всі голі та пікантні ділянки. Цілком задоволений своєю роботою, повернувся у хол до соратників та наказав молодшому сержантові віднести бранку у Ель-Насаб. Це клітка у скелі, в’язниця для непокірних драконів.

Коли підлеглий зі згортком у лапах зник із моїх очей, я попрямував і собі підлікуватися. Перш ніж наважуся знову поговорити з магинею, варто привести себе у порядок та набратися сил. Правий був батько, коли казав, що не варто судити про противника лише по розміру. Навіть маленький скорпіон може стати причиною неславної смерті, а тут ціла жінка, від якої, за ворожою легендою, залежить виживання мого народу. Закутаний у свої думки, я поплентався до лікаря, а опісля – до Даяни, знімати напругу.

Драконесу знайшов у себе. Та вже чекала, а почувши кроки – гаряче застрибнула на мене, схрещуючи ноги на поясниці. Ммм... ненаситна дівчинка. Люблю її за це. Наші язики миттєво знаходять один одного та переплітаються у пристрасному танку. Я стискаю її за сідниці, зминаючи пальцями тонку напівпрозору тканину, краєм свідомості відмічаючи, що вона блакитна. Цей флешбек змушує мене перервати поцілунок та поставити коханку на підлогу.

- Що трапилося? – запитує Даяна, в її очах я читаю неприховане занепокоєння. Раптом вона помічає відмітину від зашморгу на моїй шиї. – Ах! Звідки це? Болить? Пробач, певно болить, а я накинулася отак на тебе відразу. – жінка не на жарт засмутилася і всім тілом ніжно притиснулася до мене, роздивляючись наслідки поєдинку. Хвилюється за мене. Посміхнувся сам до себе – це приємно. – Перев’язати? – її питання витягнуло мене з довгої задуми.

- Ні, дякую. Лікар мене чимось обмазав. Сказав скоро мине, проте шрам таки залишиться. – вона мило морщить кирпатий носик.

- Хто це так тебе? Скажи мені і я відірву цій наволочі крила! – в її зелених очах спалахнув вогник праведної помсти.

Я посміхнувся та поцілував її прикусюючи нижню губу, непрозоро натякаючи, на чому ми перервалися. Драконеса без слів мене розуміє та веде у свою спальню.

- Тільки я трохи втомлений сьогодні. – одразу попереджаю пристрасну коханку. – Тож на багато б не розраховував. – Вона лише всміхається та штовхає мене на ліжко, а сама всідається зверху.

- Розслабся і просто отримуй задоволення, мій володарю...

Даяна схиляється над моїми грудьми та починає їх цілувати, туруючи шлях все нижче та нижче... О так! Сьогодні я точно прийшов за правильною адресою.

Оксана:

Очевидно прокидатися у незрозумілих місцях і за незрозумілих обставин входить у мене в звичку. Тіло ломило, а горло пересохло від спраги. Здалося, в мені навіть поту не залишилося – він весь випарувався під пекучим сонцем Теї. Збираючи волю в кулак, відкриваю очі. Переді мною знову кам’яна стіна скелі. Опираюся на руки та роззираюсь – я у пастці. Три стіни – суцільна скеля, в якій тупо прорубили дірку. Четверта – решітка із загартованого металу. Підготувалися, паскуди.