Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Ні, нічого не потрібно, дякую. – відірвала погляд від безкрайого піщаного океан та перебила я її. – Все чудово, правда.

- Добре. Тоді я з тобою поки прощаюсь, мені необхідно віддати деякі розпорядження з приводу твого облаштування. Охорону залишаю біля дверей, тому не лякайся. Це надійні люди, якщо захочеш прогулятися замком самостійно, можеш у них запитати дорогу, вони проведуть. Домовилися? – вона склала пальці в замок та трохи нахилила голову на бік.

- Так. Звісно! Хоча сумніваюсь, що в мене виникне бажання кудись звідси йти, перш ніж я естетично наситюсь цим прекрасним видом. – чаклунка знову приємно посміхнулася.

- Добре. Але все ж рекомендую тобі трошки поспати. Завтра чекає тяжкий день. – вона обійняла мене на прощання і мене окутав запах лаванди. Гарно.

- Я спробую, обіцяю. – обійняла ту у відповідь.

- Тоді до завтра!

- До завтра.

Аламея попрямувала на вихід, а я залишилася стояти і вдивлятися у горизонт. За чверть години у кімнаті почулись звуки метушіння. Певно служниці прийшли перестилити білизну. Я вирішила їм не заважати, тому продовжила спостерігати як пустельний вітер ганяє піщані хвилі то в одну то в іншу сторону. Сонце, тим часом, пройшло свій екватор та вже било прямим промінням мені у обличчя.

Стало спекотно і коли я вже планувала покинути балкон, до мене вийшла служниця, представилася Асією та відрапортувала, що все готово. Я подякувала їй і провела на вихід, замикаючи слідом кімнату на ключ.

Залишившись сама, роззирнулася та прислухалася до власних відчуттів. На превеликий жаль, помітила наростаюче печіння по всій відкритій площі шкіри. Спеклась, сумнівів не було. Мда.. Якось необачно вийшло. Добре, що я таки цілителька і засіб від всіх ушкоджень, в прямому сенсі слова, завжди під рукою. Викликала потік живильної магії та сформувала із нього цілющий кокон для всього тіла. За мить організмом пройшлась лоскотлива хвиля тепла, забираючи з собою весь біль. Полегшено зітхнула, певно вистачить на сьогодні прогулянок під сонцем.

Повернулася та задвинула занавіски на балкон. Потім вирішила перш за все оглянути своє помешкання на предмет ванної та туалету. З першого погляду я зрозуміла, що простора кімната, в яку ми зайшли, виконує роль вітальні. Ніякого ліжка, лише письмовий різьблений стіл, стілець, софа та журнальний столик біля неї. Ну і величезний ворсистий килим, в який одразу захотілося зануритися босими ступнями. Але це тільки після душу.

Справа помітила ще одні двері, певно у спальню. Здогад виявився правильним. У сусідній кімнаті я знайшла величезне ліжко з балдахінами, туалетний столик та велике м’яке крісло круглої форми. Вікон не було, від чого кімната здавалася похмурою та непривітною. Проте я розуміла, що таким чином тейці вирішили проблему сну посеред дня. Все ж мелатонін виділяється краще у темряві і для незвикшої людини постійне перебування у сонячному світлі може чинити дискомфорт. Тож за таку продуманість їм однозначно плюсик.

Залишаю двері до вітальні відкритими, щоб світло проникало до спальні і проходжу кімнатою до протилежної стіни. Ага! От і двері у санвузол.

Ванна кімната виявилася неймовірно просторою! Мармурова підлога, окремо стояча велика біла ванна на позолочених ніжках, туалет, біде і величезне дзеркало вздовж стіни у золотій рамі. Ну апартаменти султана Сулеймана, не менше! Світло забезпечували дві півметрові віконні смужки вздовж зовнішньої стіни, викладені непрозорим склом.

- Хм, продумано. – похвалила я вголос місцевих архітекторів. – Що ж, після всіх подій, пів години у ванній – те що треба аби зняти напругу та стрес! – відкрутила кран і пройшла до великої шафи у кутку, сподіваючись знайти там рушник.

На моє здивування, тут розмістився цілий гардероб! Різнокольорові сукні всипані дорогоцінним камінням, босоніжки, шифонові накидки і навіть білизна. Вау! Ну готувалися господарі Тінатіну до мого візиту явно з розмахом. От тільки хто б ще підказав, чим я все це заслужила? Окей, розберуся з усім потім. Взяла білий м’який рушник і полізла у теплу воду.

Не знаю скільки часу провела за купанням, але вода встигла охолонути, тож я обв’язалася рушником та пройшла у спальню. Одразу моєю увагою заволоділо прекрасне крісло глибокого синього відтінку, що стояло біля туалетного столику. Ні секунди не вагаючись, я забралася у нього, підгортаючи ноги під себе. Кайф! Не вистачає лише келиха з вином, проте гукати Асію не стала.

- Цікаво, чи можна тут увімкнути світло? – провела рукою по стільниці – нічого. Хм... – Тоді сенс із дзеркала тут, якщо я всеодно нічого не бачу?

На всяк випадок перевірила дошку знизу, ця сторона також виявилася гладкою. Тоді пильніше придивилася до самого дзеркали, точніше до рами. Внизу по центру помітила круглий випуклий кристал, натиснула по ньому і рама засвітилася десятком софітів, вмонтованих по периметру дзеркала. Торкнулася ще раз і приємне біле світло зникло, занурюючи кімнату назад у темряву.

- Круто! Треба передати старт-ап ідею Карлайну. – згадка чаклуна викликала на моїх устах теплу посмішку.

Даремно я в ньому сумнівалася. Без його допомоги та підтримки нічого не вийшло б. На автоматі запалила блакитний вогник над долонею. Сконцентрувалася та розділила його на сотню маленьких, які потім розсіяла під стелею у просторі темної кімнати, створюючи ілюзію зоряного неба.  Лягла на ліжко і замилувалася шедевром своїх рук. Ще за хвилину закрутила зірочки у магічному водовороті, а тоді погасила. Всі разом. В душі розлилося болюче розуміння: як би тепло я не відносилася до Землі чи Серапіону, а від магії відмовитися не зможу.