Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич
– У тебе немає прав. Якщо раптом...
– Не думаю, що виникнуть якісь проблеми.
Вони спустилися на вулицю. Машина Веди – темно-сіра непримітна Тайота стояла на критій парковці.
Веда автоматично кивнула сусідам: подружній парі з дитиною, які теж збиралися кудись їхати. Сусіди з неприхованим інтересом подивилися на Х'ярго, але нічого не запитали.
– Ти впевнена, що хочеш його бачити? – несподівано запитав Х'ярго.
– Я повинна його побачити, – тихо промовила Веда, забираючись на пасажирське сидіння. – Лікарня в центральній частині міста. Зараз увімкну навігатор, бо ти ж не знаєш дороги…
Поки їхали, Веда трохи заспокоїлася. Вона вже давно була готова до того, що Гнат, так чи інакше, пішов з її життя, що вони більше ніколи не зустрінуться. І душа її майже змирилася з цим.
Але знайти його непритомним, безпорадним – таке для неї було просто нестерпно. Та тільки іншого виходу немає. Вона єдина його родичка, і всі чекатимуть від неї якихось дій і рішень.
Х’ярго мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу. Темні окуляри він зняв. Потреба в них відпала, бо небо заволокло хмарами, і сонячні промені ледь-ледь пробивалися крізь їхню темно-синю, з чорною облямівкою пелену.
Веда раптом подумала про те, що їй нестерпно хочеться повернутися назад у Зальгар. Власний світ, де вона народилася і виросла, став для неї чужим, нудним і нецікавим, і навіть присутність Х’ярго не додавала йому привабливості.
Той факт, що вона королева Ісвельлана, її зовсім ніяк не хвилював. До того ж вона продовжувала по-дитячому злитися на Евлура за те, що він тримав Х’ярго в ланцюгах, як звіра, хоча особисто йому той нічого поганого не зробив.
Годинник на приладовій дошці показував половину сьомої ранку. Веда перевела погляд на обличчя Х'ярго, на його оголену до ліктя руку, що лежить на кермі, і їй раптом ясно і яскраво згадалася остання поїздка з Гнатом. Тоді він також мовчки й зосереджено дивився на дорогу, і його сильна рука також недбало лежала на кермі.
З новою непереборною силою нахлинула туга. Веда не стримала сліз і вони швидко побігли по її щоках.
Х’ярго кинув на неї короткий погляд, але промовчав. І Веда була вдячна йому за те, що він не став її заспокоювати і втішати. Мабуть, він теж розумів: горе потрібно пережити сповна. Будь-який біль досягає свого піку, і якщо він не губить свою жертву, то в кінці кінців починає затихати.
Вони припаркувалися на лікарняній парковці. Біля входу на них уже чекав Борик.
Побачивши поруч із Ведою незнайомця, що виглядав так, немов належав до списку найсексуальніших чоловіків світу, він зробив вираз, що йому байдуже, завбачливо вирішивши, що тепер не час для розпитувань.
– Ну нарешті! – крикнув він драматичним голосом і, схопивши Віду за руку, потягнув всередину, де росли пальми в діжках і били, ув'язнені в мармурі, підсвічені фонтани.
Центральна лікарня вважалася однією з найкращих у місті, оскільки фінансувалася приватними компаніями.
Головним лікарем у ній був один із друзів Гната.
Відділення реанімації знаходилося на першому поверсі. Веду в приймальні знали, тому пропустили без запитань.
Назустріч їй коридором квапливо йшов Олег Миколайович – головний лікар. Обличчя його було стурбованим і скорботним.
– Ведо, люба! Радий бачити тебе. Таке нещастя...
– Так! Так! Де він?
– Ходімо. Але тільки ти, інші нехай почекають...
– Борик почекає тут, – тихо відповіла Веда, – я не хочу зараз залишатися одна. Адже підеш зі мною? – ледь чутно запитала вона Х’ярго, дивлячись із відчаєм у його синяво-чорні очі.
– Якщо це тобі потрібно…
– Дуже потрібно! – вона доторкнулася до його руки.
– Ну ось, а я, як завжди, осторонь, – пробурчав Борик і зі стурбованим виглядом плюхнувся в крісло, що стояло під розлогою пальмою.
Олег Миколайович кивнув і попрямував уперед коридором. Веда і Х’ярго пішли слідом за ним.
– То що трапилося? – на ходу запитала Веда.
– Він у нас уже сьомий день, – квапливо розповідав Олег Миколайович, – потрапив в аварію, на машині. На швидкості злетів з мосту і прямо об бетонну опору...Машина вщент. Ситуація дуже важка: закрита черепно-мозкова травма. Ми вже реанімували його кілька разів, але ми все ще сподіваємося на диво...
– На яке диво? Не треба мене заспокоювати, краще скажіть усе як є насправді, – промовила Веда тремтячим голосом.
Головний лікар важко зітхнув і відчинив двері в палату.
– Поговоримо трохи згодом. Побудь із ним, поки ще є можливість.
Це було немов визнання того, що становище безнадійне. Веда зрозуміла: за п'ять днів усі, крім неї, уже звикли до того, що становище безнадійне.
Гнат лежав на ліжку, підключений до апаратів життєзабезпечення.
Не відчуваючи ніг, Веда наблизилася і вдивилася в його холодне, відчужене обличчя у страшних саднах та подряпинах, побіжно глянула на широкі плечі, на контури тіла під легким покривалом.
