Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

І почали проявлятися, підступати ближче знайомі Веді обриси драконячих скель під мерехтінням різнокольорових зірок, оповиті примарним нічним серпанком.

Небо гуділо так, немов готове було розколотися і звалитися на голову. Вітер посилився, дерева гнулися до землі з жахливими скрипами і стогонами.

Веда, забувши крикнула, обернувшись до Нелемотулафа:

– Ти йдеш?  

– Портал пропустить лише вас двох! – він махнув рукою, – А я лечу слідом.

Х’ярго підштовхнув Веду вперед.  Вона відчула легку перешкоду на межі між світами, немов їй довелося розірвати тонку, невидиму сітку, і ступила на кам'яний майданчик перед замком Нелемотуллафа.  

Портал за спиною Х'ярго перетворився на стіну вогню, припав до каміння і згас, немов його й не було, навіть диму не залишив.

Кинджал вилетів слідом і безшумно завис у повітрі. Веда схопила його, згадала, що рука поранена, але ніякого болю не відчула, але в неї не було часу міркувати про таке чудесне зцілення.

На них уже чекали.  Король, випроставшись, стояв перед входом до замку. Два принци: Сар і Кад неспокійно тупцювали поряд.  Кілька драконів зі свити розташувалися за десяток кроків від них.

На мить Веда стрепенулася, але на понівеченому обличчі Фарігралфадолла сяяла чарівна усмішка, та й відчуття того, що за її спиною Х'ярго, додавало впевненості.

– Здрастуйте, Ваша величносте, – сказала  Веда якомога привітніше, опускаючи руку з кинджалом. 

– Ми раді, що змогли надати допомогу великій королеві! – значно проговорив старий дракон, і Веді здалося, що він навіть злегка схилив голову на знак пошани, – Лафаріал виставив хороший захист. Звісно, будь-яку перешкоду можна подолати, але на це шаманам знадобиться час...

Він проникливо подивився в її обличчя і перевів погляд на Х’ярго, кивнув йому ввічливо, але холодно.

Сар і Кад мовчали, роздивлялися Веду так, ніби бачили її вперше: жадібно, з мимовільним захопленням. Легенди про королеву Ісвельлана були знайомі їм з дитинства.

Нелемотулаф, який прилетів одразу ж, повідомив, що щойно портал зачинився, шамани залишили спроби атакувати Рандагайл. 

– Вони не мають наміру мститися, просто хочуть повернути свою королеву до сомцнстояння, – сказав Х’ярго.

– Піднімемося до замку, – запропонував Нелемотуллаф і подивився на короля: – Батьку?

– Так, я з вами. Зрештою, я все ще володію цими скелями! А ви всі почекайте тут, – звернувся він до синів і своєї свити.

Розташувалися на балконі, куди Овша мовчки принесла легке вино і невигадливі закуски. 

Першим поривом Веди було обійняти дракониху, але побачивши серйозне, відсторонене обличчя, вона не наважилася цього зробити і просто ввічливо, стримано привіталася.

Пити або їсти ні в кого не було настрою. Світло палаючого смолоскипа привносило в напружену обстановку якийсь несвідомий затишок. 

Х’ярго став осторонь, спершись спиною на балюстраду, дозволив Веді самій вести бесіду з драконами. 

– Давай без передмов, – заговорив король, мружачись на вогонь, – не хочу, щоб ти продовжувала відчувати до мене ненависть... Я не безжалісне чудовисько, просто бажаю світові драконів усілякого процвітання... Тому ти була мені потрібна... Можливо, мені слід було проявити більше терпіння... Але якби я знав, хто ти!

– Виходить, з іншими можна обходитися як душі завгодно? Ґвалтувати, вбивати? – запитала Веда, згадавши, що розповідав Тул про свою матір, але не сміючи без його дозволу говорити про неї. 

– Світ жорстокий, і нічого з цим не поробиш! Твоє щастя в  тимчасовому безпам'ятстві, а я б і хотів забути – та не виходить, – відповів король із легким смутком у голосі.

– Добре, – погодилася Веда, – мова не про це.  Як нам пройти у світ людей? Адже портал закритий. Або... – вона подивилася на Х'ярго, потім на Нелемотуллафа.

– Портал спрямований у бік людського світу, ви можете увійти туди  прямо зараз,  бо час обмежений, – відповів Тул.

Веда машинально взяла з таці одне з незрівнянних тістечок Овші, надкусила, але не відчула жодного смаку і поклала назад. Проковтнула насилу.

– Зараз! – відповіла, глибоко зітхнувши, – Нехай уся ця плутанина швидше закінчиться!  Не хочу завдавати неприємностей тим, хто мені допоміг.... І так, я пам'ятаю свою обіцянку, ваша величність. Даю слово, що щойно настане сонцестояння, і я усвідомлюю, на що здатна, то одразу поверну вам нормальний вигляд. Чесно кажучи, я поки що не зовсім розумію як це зробити.

Вона поклала кинджал на стіл поруч із тацею. 

Король усміхнувся: криво, але розуміюче.

– Так, ти ще не зовсім така, якою була, тому я згоден почекати.  Сонцестояння вже завтра. Я згоден почекати. І ще...

Король поліз рукою кудись під одяг і дістав на світло смолоскипа прикрасу: золотий ланцюжок з кулоном у вигляді дивної квітки, схожої на відкриту пащу дракона з червоними очима. 

– Багато століть тому я збирався подарувати цю річ своїй нареченій, королеві Ісвельлану, – сумно зітхнувши, промовив король, – але тепер віддаю її тобі, просто на пам'ять... Сподіваюся, ти не проти? – він перевів погляд на мовчазно-байдужого Х’ярго, але той лише зсунув плечима.