Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Вона змусила себе засунути руку в кишеню його штанів до самого дна. Стегно мерця було, як дерево. Пальці Дженнсен квапливо захопили жменю дрібних предметів. Судорожно зітхнувши від страху, вона витягла стиснутий кулак, низько схилилася в густіючій темряві і розкрила долоню, щоб подивитися. Зверху був кремінь, кістяні гудзики, маленький моток мотузки і складений носовичок. Дженнсен пальцем зрушила мотузку і кремінь. Під ними виявилася жменя монет — срібних і золотих. Дженнсен тихо присвиснула, побачивши таке багатство. Вона ніколи не думала, що солдати можуть бути настільки багаті, але у цієї людини було п'ять золотих марок і велике число срібних монет. За будь-якими стандартами це був справжній капітал. І срібні пенні (не мідь, а справжнє срібло!) Здавалися незначними поряд із золотими монетами, хоча, мабуть, і вони одні становили суму більшу, ніж та, що Дженнсен витратила за всі свої двадцять років життя.

Їй спало на думку, що вона вперше в житті тримає в руках золоті — і навіть срібні — марки.

А ще промайнула думка, що її дії дуже змахують на мародерство.

І не було в кишенях ніякої дрібнички, так чи інакше пов'язаної з його невідомою жінкою. І нічого не пояснювало, ким був загиблий солдат.

Дженнсен знову скривилася, коли їй довелося виконати чергову неприємний обов'язок — покласти речі назад, в кишеню. Кілька срібних монет вислизнуло у неї з руки. Вона підняла їх з вологої, мерзлої землі і примусила себе повернути на місце.

Пролити світло на особу загиблого міг його заплічний мішок. Але на ньому розляглося тіло, і Дженнсен не була впевнена, що хоче заглянути туди, тим більше що там можуть виявитися одні лише припаси. Все найцінніше він швидше за все носив у кишенях. Як листок паперу…

Вона вирішила, що залишилося оглянути зброю та амуніцію. На солдатові були міцні шкіряні обладунки, прикриті темним плащем і мундиром. На стегні висів зловісно гострий меч в пошарпаних піхвах з чорної шкіри. Посередині меч був зламаний — безсумнівно, в результаті падіння з стежки.

Погляд Дженнсен зупинився на ножі, прикріпленому до ременя. Побачивши ніж, вона похолола, але тут же згадала, що власник його мертвий. Руків'я ножа, поблискуючи в напівтемряві, привернуло її увагу перш за все. Дженнсен була впевнена, що жоден звичайний солдат не повинен мати настільки майстерно зробленого ножа. Це явно один з найдорожчих ножів, які вона бачила у своєму житті.

На срібному руків'ї була витіювато вигравіювана буква «Р».

Як же все-таки красива ця річ!

З юного віку мати вчила доньку поводженню з ножем. Як було б добре, якби у матері був такий ніж!..

«Дженнсен».

Вона схопилася.

Не зараз! Милостиві духи, не зараз! Не тут…

«Дженнсен».

Дженнсен належала до числа людей, які мало що не люблять у житті, але цей голос вона не любила.

І вона проігнорувала його, як і завжди, змусивши свої пальці обмацувати тіло. Перевірила шкіряні ремені. Чи немає в них потайних місць?.. На жаль, немає. І мундир простого покрою, без кишень…

«Дженнсен».

Вона зціпила зуби.

— Залиш мене, — вимовила вона вголос, але тихо. Дженнсен.

На цей раз голос прозвучав по-іншому. Ніби був не в голові, як це здавалося зазвичай.

— Дай мені спокій, — простогнала вона.

«Здавайся», — прозвучав неживий невиразний голос.

Дженнсен підняла голову і побачила, що очі мерця пильно дивляться на неї.

Перший порив завиваючого вітру, передвісника холодного дощу, обрушився на неї. Немов крижані пальці духів почали обмацувати обличчя…

Серце Дженнсен скажено закалатало. Вона задихала уривчасто і хрипуче. Немов шовк чіплявся за суху шкіру… Погляд широко розкритих очей був спрямований на обличчя мертвого солдата. А потім вона відскочила, послизнувшисьсь на дрібних каменях.

З її боку так поводитися було нерозумно, і вона це знала. Людина мертва. Він не дивиться на неї. Він просто не може дивитися на неї. Його немигаючий погляд мертвий. Він зараз, як зв'язка тієї риби. Рибини ні на що вже не дивляться. І він не дивиться. Це їй тільки здається.

Але навіть якщо його очі мертві, вона буде дивитися на нього, щоб переконатися, що він на неї не дивиться…

«Дженнсен».

Над високим гранітним стрімчаком розгойдувалися на вітрі сосни. Залишені без листя клен і дуб розмахували своїми скелетоподібними гілками, але Дженнсен нічого навколо не бачила. Вона не зводила очей з мерця. І прислухалася, чи не пролунає голос.

Однак губи мерця були нерухомі. Дженнсен знала, що так і повинно бути. Голос лунав в її голові.

Лице загиблого як і раніше було повернене в бік стежки, звідки він впав, хоча зараз Дженнсен здавалося, що воно звернене в її бік. І вона міцно стиснула руків'я свого ножа.

«Дженнсен».

— Залиш мене. Я не здамся.

Вона ніколи не розуміла, чому голос бажає, щоб вона здалася. Він був з нею все її життя, але ніколи нічого не пояснював. І в цій подвійності вона знаходила заспокоєння. Як ніби відповідаючи на її думки, голос пролунав знову:

«Відмовся від своєї плоті, Дженнсен».

Дженнсен не могла зітхнути.

«Відмовся від своєї волі».

Вона в жаху сковтнула. Він ніколи не говорив так раніше — щоб вона могла зрозуміти всі слова.

Вона ледве розрізняла цей голос, коли засинала. Він кликав її здалека, неживим шепотом. Він виголошував різні фрази — вона знала це, але ніколи не могла розрізнити нічого, крім власного імені та лякаючого короткого призиву здатися. Це слово завжди звучало більш чітко, ніж інші. Вона завжди чула його і не могла розчути інших слів.

Мати казала, що це голос чоловіка, який майже протягом усього