Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд
Дженнсен кивнула. Потім торкнула руку матері, немов не хотіла відпускати. Треба було сказати ще про дещо. Як шкода, що доведеться зробити це. Дженнсен всією душею не хотілося завдавати матері біль, але нікуди не дінешся.
— Мамо, — сказала вона ледь чутно. — Нам треба йти звідси.
Мати здивовано глянула на дочку.
— Ось що я знайшла у д'харіанського солдата. — Дженнсен вийняла з кишені листок паперу, розправила і протягнула на розкритій долоні.
Погляд матері застиг на записці, що складається всього з двох слів.
— Милостиві духи!..
Це було все, що мати змогла вимовити. Потім вона обернулася, подивилася на будинок і обвела поглядом гори. Очі її раптово наповнилися сльозами. Дженнсен знала, що мати ставилася до цього їх житлу, немов до рідного дому.
— Милостиві духи… — знову прошепотіла мати, не в силах сказати що-небудь ще.
Дженнсен подумала, що мати не витримає такої напруги і від безсилля розридається. Сама Дженнсен ледве-ледве стримувала сльози. Проте ні та, ні інша не заплакали.
Мати пальцем потерла під очима і знову глянула на Дженнсен. І все-таки не витримала — короткий скрипучий видих, миттєве, тут же пригнічений ридання.
— Це жахливо, дитя моє…
Серце Дженнсен розривалося від жалю. Все, що недоотримала в своєму житті вона, матір недоотримала подвійно. І за себе, і за дочку. А крім того, мамі завжди доводилося бути сильною.
— Ми підемо, як тільки почне світати, — сказала мати немов про само собою зрозуміле. — Від нічного походу під дощем не буде нічого доброго. Нам доведеться шукати нове місце для укриття. На цей раз він підібрався дуже близько.
Очі Дженнсен переповнювалися сльозами.
— Мені так шкода, мамо, — насилу вимовила вона. — Я приношу тобі одні неприємності. — Вона не витримала: гіркі сльози хлинули з очей. — Прости мене! Шкода, що тобі ніяк від мене не позбутися. — Дженнсен зім'яла в кулаці записку.
Мати обхопила її руками, притиснула голову ридаючої дочки до своїх грудей.
— Ні, дитино, ні. Ніколи не говори так. Ти — моє світло у віконці, моє життя. Всі біди нам заподіюють інші люди. Ти не повинна відчувати себе винуватою через те, що вони — втілення зла. В тобі для мене вся радість життя. Я б віддала тобі все на світі і в тисячу разів більше, якби могла. І була б дуже, дуже щаслива. Дженнсен зараз раділа, що у неї ніколи не буде дітей. Адже у неї немає такої сили, як у матері. Однак через хвилю-другу вона рішуче вивільнилася з обіймів:
— Мамо, Себастян з'явився здалеку. Він сам про це сказав. Він каже, що прийшов з місць, розташованих на межами Д'хари. Є такі місця, інші країни. Він їх знає. Хіба це не дивно? Хіба не чудово, що в світі є місце, яке не належить Д'харі?
— Але ж ці землі знаходяться за прикордонним бар'єром, який не перетнути.
— Так?.. А як же він тоді опинився тут? Він-то зміг пройти, інакше б його тут не було.
— А що, Себастян… Він живе в одній з тих країн?
— Він сказав, що прийшов з півдня.
— З півдня? Не уявляю, як таке може бути. Ти точно пам'ятаєш його слова?
— Так! — Дженнсен впевнено кивнула. — Він сказав про південь. Він згадав про це мимохідь. Я сама не впевнена, що таке можливо, але раптом це й справді так? Мамо, а може, він стане нашим провідником. Може бути, якщо ми попросимо, він виведе нас із цієї кошмарної країни!
Мати була людиною цілком тверезою, але Дженнсен бачила, що вона почала обмірковувати цю дику ідею. Значить, не так вже все погано — коли мама обмірковує подібну можливість. Невже Дженнсен вдалося знайти щось варте уваги, що допоможе врятувати їх?..
— Але з якого дива він буде допомагати нам? — Сказала мати.
— Не знаю. Я навіть не знаю, чи зацікавить його наше прохання і що він захоче взамін. Я його не питала. Я не наважилася про це говорити, поки не розповім тобі. Тому почасти тому я й привела Себастяна сюди — щоб ти сама могла розпитати його. Я так боялася втратити шанс… А раптом це дійсно можливо?
Мати знову оглянула будинок. Побудований з колод, які вони самі обробляли, що складався всього з однієї кімнати, він був крихітним, але теплим, затишним і сухим. Було страшно навіть подумати про те, що в самий початок зими належить зніматися з місця. Але альтернатива виявитися схопленими була набагато гірша. Навіть Дженнсен знала, що станеться, якщо їх спіймають. Перед смертю їх чекатимуть довгі тортури і муки.
Нарешті мати зібралася з силами:
— Ти все правильно подумала, дитя моє. Не знаю, чи буде толк, але ми поговоримо з Себастяном. Безперечно лише одне: треба йти звідси. Не можна і мріяти залишитися тут до весни, раз вони зовсім близько. Йдемо на світанку.
— Мамо, а якщо Себастян не захоче вивести нас з Д'хари?.. Куди ми в такому випадку підемо? Мати посміхнулася:
— Дитя моє, світ великий. Ми з тобою — всього лише дві непримітні жінки. Ми знову просто зникнемо. Я знаю, це нелегко, але ж ми з тобою разом. І побачимо нові місця, нові землі… Іди, веди сюди Себастяна, а я піду готувати вечерю. Нам треба гарненько поїсти.
Дженнсен квапливо поцілувала матір у щоку і припустила униз по стежці. Знову почався принишклий було дощ. Серед дерев було так темно, що дівчина ледве розрізняла стежку.
Дерева навколо здавалися їй д'харіанськими солдатами, широкоплечими, могутніми, страшними. Вона знала, що тепер, коли вона побачила поблизу мертвого солдата, її будуть переслідувати кошмари.
Себастян все ще сидів на уступі, чекаючи її. Коли Дженнсен підбігла до нього, він встав.
— Мама сказала, все в порядку. Ви можете спати в печері з худобою. Вона вже почала готувати рибу. Вона хоче
