Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Ось як? І хто ж це був? – запитав Адвіан.
– Не можу сказати напевно. Я стояла далеко, а в коридорах не дуже багато світла... Він був у плащі...
– Чоловік?
– Не знаю, Адвіане. Може, і жінка... У непроникному плащі з капюшоном. Імовірно, хтось просто переплутав кімнати. Гостей так багато… Чи ні, чи хтось навмисно… – трохи помовчавши, припустила Лула і багатозначно підняла брови.
– Потрібно сходити і подивитися, що і як, – погодився Адвіан, – Ходімо зі мною!
У нього не було причини не вірити дівчині. Він міг очікувати від Лули ревнощів, капризів, докорів, але не підлості.
Підозра відразу ж упала на Біра. Тільки у чаклуна був привід залізти до кімнат принця.
Він міг подумати, що Інга зберігає білий віск саме там. Немає жодних сумнівів, що чаклун побажає повернути собі те, що Інга, на його думку, у нього вкрала.
Адвіан спохмурнів. Він не мав звички замикати свої кімнати, бо ніхто і ніколи не заходив туди без дозволу. Служниці завжди питалися перш ніж почати прибирання.
Несамовити радіючи в душі, але зовні залишаючись спокійною, Лула йшла за принцем.
У східному крилі, де розташовувалися королівські покої, було порожньо і тихо.
Спершу Адвіан попрямував до спальні, але не помітив там жодного стороннього втручання.
– Запали свічки! – велів він.
Лула запалила.
Адвіан оглянув усі кімнати. Нестерпною була думка про те, що хтось міг ритися в його речах або в речах Інги.
Та які докази, що це саме Бір?
– Впізнаєш його, якщо побачиш знову? – запитав Адвіан.
– На жаль,ні, – Лула скрушно зітхнула, – було темно, та ще той плащі...
– Дуже прикро!
Адвіан зупинився в їдальні.
Лула затамувала подих, але зробила вигляд, що стурбовано оглядається навколо, шукаючи сліди чужого вторгнення.
Було б ідеально, якби Адвіан сам взяв той келих і сам налив собі вина.
Але принц похитав головою і зібрався вже йти геть.
– Зачекай! Сьогодні ж свято, – зупинила його Лула, не придумавши нічого кращого.
– І що?
– То ми з тобою прощаємося назавжди? – запитала вона і наважилася наблизитися до Адвіана, як і раніше, майже впритул, щоб він почув запах її тіла.
– Так, Луло, назавжди...
– Твоя дружина знає про мене, чи не так?
– Знає.
– Невже не хоче, щоб ти вигнав мене із замку?
– Не хоче.
– Яке благородство!
Лула навмисне говорила так зневажливо, щоб Адвіан розпалився ще більше. Тоді його легше підпоїти.
– Але я і сам можу тебе прибрати звідси, – сказав Адвіан.
– То я тебе більше не приваблюю? Анітрохи?
– Ні.
– Що ж, – дівчина зробила крок назад, – це цілком зрозуміло. Нічого вічного не буває. Коли-небудь Інга теж перестане тебе приваблювати...
– До чого всі ці розмови, Луло?
– А не до чого. І оскільки я нічим більше не можу тобі допомогти, то краще піду, – вона зробила рух, немов маючи намір йти, але раптом зупинилася:
– Лише одне прохання. Останнє.
– Яке?
– Давай вип'ємо на прощання! Може, я й сама кину роботу в замку. Позбавлю Вашу Високість своєї присутності... Робота є і в інших місцях, – і, не чекаючи відповіді, вона рішуче наповнила келихи вином, – Ось, візьми, – простягнула келих с зіллям Адвіанові, – Сподіваюся, в такому проханні ти мені не відмовиш.
Лула добре знала принца і правильно вгадала його настрій.
Адвіан мовчки взяв келих і випив його одним ковтком, нічого не запідозривши.
Лула з силою прикусила губи, щоб не закричати від радості. Вона пила повільно, лагідно дивлячись на Адвіана.
Патіша попередила, що зілля може подіяти дуже швидко.
Так воно й сталося. Ледве Адвіан поставив келих на стіл, як тут же ніяково похитнувся.
– Що з тобою? – підтримала його Лула.
– Не знаю... Голова паморочиться.
– Напевно, це від святкової метушні, я себе теж так почувала, – турботливо защебетала дівчина, – йдемо, покладу тебе у ліжко. Відпочинеш трохи і все мине...
– Мені потрібно повернутися на свято, – заперечив Адвіан.
Язик його заплітався. Незрозуміла слабкість охоплювала усе тіло.
– Не хвилюйся, любий, я попереджу Інгу, що ти нездужаєш, і вона сама прийде до тебе! – шепотіла Лула, тягнучи Адвіана до спальні.
– Ну ж бо, лягай, лягай, – нетерпляче бурмотіла вона.
