Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– Дивись, он він, твій принц на білому коні! – хіхікала Ліка, підштовхуючи Олесю ліктем і очима вказуючи на Ренальда, який стояв із келихом вина біля дальнього фонтану так відчужено, немов усе це не має до нього жодного стосунку.
Він навіть не спромігся переодягнутися в більш відповідне для свята вбрання, а залишився у своєму похідному одязі, тільки нашвидкуруч прийняв ванну, щоб змити дорожній пил.
У парку грала приємна музика, пари прогулювалися, ховалися в тіні дерев, стояли біля столиків.
Хтось танцював на спеціально підготовленому освітленому мерехтливим сяйвом майданчику, хтось просто кружляв галявинами біля фонтанів, насолоджуючись прохолодними бризками, що летіли на всі боки.
Обидві дівчини були вбрані в шикарні сукні, що висвічували дорогоцінними блискітками: Олеся – у світло-сіру, відкриту, з перлинною вишивкою, спокусливим декольте і сапфіровим поясом, Ліка – у блідо-лілову, скромнішу, прикрашену розсипом рожевого бісеру.
– Іди ж! – казала Ліка, роблячи страшні очі, – А то до нього, сто відсотків, зараз хто-небудь причепиться. Поглянь-но, скільки навколо голодних принцес!
– Та я не знаю… – ніяковіла Олеся.
– Ну й діла! Коли це ти боялася чоловіків?
– Він мені дуже подобається, правда… Мені ніхто так раніше не подобався. Але я боюся зробити що-небудь не те, розумієш? Звідки мені знати, як слід поводитися в присутності принца? Він такий холодний, відсторонений...
– Ну ви ж ніби як свідки... Повинні бути разом. Хіба це не привід підійти до нього?
– Тоді чому він сам не підходить до мене?
– Ну й дитячий садок, чесне слово! Я тебе просто не впізнаю! – фиркнула Ліка і пішла геть.
Олеся прикусила губу і попрямувала слідом за нею.
Троє молодих чоловіків попрямували в їхній бік із явним наміром запросити на танець, але Олеся скривилася і зробила заперечливий жест рукою – їй було не до етикету.
– Ну й даремно! – промовила Ліка, – трохи ревнощів нікому не завадить!
– Думаєш, він буде мене ревнувати?
– У всякому разі, він побачить, що ти веселишся...
– Думаєш?
І Олеся озирнулася в пошуках того, з ким можна потанцювати, але тут один із відкинутих нею чоловіків підняв руку вгору, даючи зрозуміти, що його пропозиція все ще в силі.
Олеся махнула у відповідь, показуючи, що зараз підійде.
– А ти? – тихо запитала вона, залишаючи Ліку на лавочці під сріблястою вербою.
– Моя доля визначена. Я дала слово Господині острова і повинна його тримати... Тож іди, розважайся. А я тут посиджу, подумаю про життя, а потім, може, спати піду...
Вони міцно обійнялися і на мить притулилися щокою до щоки.
Олеся підійшла до новоспеченого кавалера, одягненого в чорно-фіолетовий, вишуканий костюм. Кавалер був непоганий: середнього зросту, темноволосий, з приємними рисами обличчя.
– Тільки я спершу вип'ю, – сказала вона і потягнулася до столика, на якому стояли пляшки з вином і келихи.
– Дозволь, я сам наллю! – стрепенувся чоловік, роздивляючись дівчину з жадібним інтересом.
Побачивши, що Ренальд обернувся і подивився в їхній бік, Олеся ледве схилилася в бік свого нового знайомого і простягнула йому келих.
– Повний! – сказала і тихенько розсміялася, граючи голосом.
Ренальд розчаровано зітхнув. Утім, нічого іншого він і не очікував. У глибині душі сподівався, звісно, що дівчина дотримається традицій і проведе цей вечір разом із ним, як і належить свідкам весільного обряду, але, зважаючи на все, у неї з'явилися інші плани.
Ренальд виплеснув не допите вино у фонтан, поставив келих на землю і швидким кроком попрямував геть від святкової метушні в темряву лісу.
Який сенс говорити з Олесею про почуття, якщо вона і так ясно показала своє до нього ставлення?
Хотілося вскочити на коня і помчати подалі від усієї цієї пишноти. Але буде неввічливо залишати свято просто зараз. Що ж, він дочекається ранку, коли змучені гості розійдуться по своїх кімнатах, потім попрощається з тими, з ким треба попрощатися, і поїде додому...
Він стояв у тіні дерев, дивився на бліде мерехтіння вогнів вдалині, і намагався ні про що не думати. Але гірка печаль все одно терзала його душу.
Тихий шурхіт за спиною спершу не привернув уваги, а потім теплі ніжні долоні лягли йому на очі, і слідом за цим пролунав тихий сміх.
– Чому ти пішов? – запитала Олеся, – Я хотіла потанцювати з тобою...
Ренальд відчув як його серце схвильовано забилося.
– Ти була не одна, – тільки й зміг промовити він.
– А чому ти мене не забрав у нього, чому? – запитала Олеся, піднімаючись навшпиньки і кладучи руки на його широкі плечі.
Голова її злегка паморочилася від вина, а ніч була такою яскравою, теплою, спокусливою...
– Як я міг забрати тебе? – розгублено прошепотів Ренальд, – адже ти сама...
