Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Після того, як йому все здавалося червоним, побачити вранці звичайне денне світло було невимовно приємно. Воно просочувалося крізь малесеньке віконце та кривий отвір перекошених дверей, окреслюючи їх тонкими лініями. Ромєк спав на лаві до нього спиною, підібгавши ноги й накрившись однією зі шкур.

Хотілося пити. І їсти. Ітмар усівся на лежанці, кривлячись від болю, і якийсь час збирався з силами. Нарешті він спустив ноги й підвівся. Його хитнуло так сильно, що він мало не впав і ледве встиг опертися об стіл. Ромєк прокинувся і різко сів, шкура зісковзнула з нього на підлогу. Він дивився, як Ітмар заглянув у глечик, з деяким жалем знайшов там воду, а не молоко, але почав жадібно пити, проливаючи на шию.

– Тут є чашки. Я помив їх. — Хлопець присунув до нього два глиняні кухлі — один щербатий, другий без ручки, й спитав: – Як ти почуваєшся?

– Мені краще.

Ромєк недовірливо дивився на його бліде обличчя й очі, які ніби провалилися в чорні ями, що нагадували проталини на снігу. Ітмар сів поруч із ним на лаву, дістав із ганчірки половинку хліба, розламав на дві четвертинки і відкусив від однієї з них.

– Зачекай, я заварю чаю з трав, – підхопився Ромєк. – Я знайшов тут сушені, вони нормальні, я вчора пив. А вода джерельна, поруч із хатою струмок тече. Смачнюча!

Він роздмухав вугілля, підклав дров у вогнище. Ітмар був голодний і впорався з четвертинкою хліба, не дочекавшись, поки закипить вода в чорному закопченому казану. Іншу четвертину він простягнув Ромєку. Той рішуче відсунув рукою:

– Це твоє.

– Я вже наївся.

– А я наївся вчора. Залиш, з'їж потім, коли захочеться.

Ітмар слухняно загорнув хліб. Щербата чашка й чашка без ручки стояли поряд, над ними курилися легкі завитки пари та приємний аромат запашних трав, не втрачений з роками.

Після гарячого чаю Ітмара розморило, його очі заплющилися. Ромєк спробував допомогти йому встати:

– Іди лягай.

Ітмар похитав головою і сказав, не розтуляючи повік:

– Час йти звідси.

– Ти що? Зараз?!

– Нас можуть тут знайти.

– Нас скрізь можуть знайти, хоч куди би ми пішли. 

– Тому треба якнайшвидше перебратися через річку. Я зміг втекти завдяки тобі  й не маю наміру бути схопленим знову.

– Знаєш що, Ітмаре?! Я вражений твоєю силою волі, але тіло диктує свої умови. Людина мусить пити, їсти, спати і добре відлежатися, якщо вона хвора, інакше хвороба може повернутися!

Ітмар навіть розплющив очі, спостерігаючи, як Ромєк вимовляє свою гарячу промову. Нарешті він посміхнувся.

– Ну добре, умовив. Людина...

Він відчував, що справді не в змозі йти. Навіть кілька кроків до ліжка далися йому важко. Ітмар із полегшенням ліг і відразу заснув.

Прокинувся вдень, зустрівся поглядом із Ромєком. Той сказав удавано сварливим тоном:

– Йти він зібрався. Чи дарма я колупався тут, прибираючи пилюку та павутиння? Адже ти казав, що не любиш бруду.

Ітмар обвів очима почорніли закопчені стіни та стелю, які мали такий вигляд, що важко було помітити сліди прибирання. Але стіл, за який він сів, був чистий. Ітмар згадав, що Ромєк також мив посуд: чашки, глечик і вочевидь той казан. Він сказав:

– Дякую. А ти хазяйновитий хлопець!

Ромєк здивовано витріщив очі, але нічого не відповів. Потім спитав:

– Як твоя рука?

– Та що рука? Десь унизу вона будь-що здатна робити, а підняти її не можу. Наприклад, їсти ложкою чи пити з чашки.

– Не засмучуйся, відновиться. А ложкою тут однаково нема чого їсти.

Ітмар узяв останній шматок хліба, спитав:

– Ти точно не хочеш?

– Ні, – Ромєк мимоволі ковтнув, – тобі важливіше. А я і так молока за двох випив.

– Ну, і де там та вода джерельна?

Ромєк налив йому із глека в чашку, за яку Ітмар узявся лівою рукою. Коли він перекусив, хлопець спитав:

– А що за тією річкою, як її – Теклеєю? Ну, ті краї, куди ми йдемо – вони тобі відомі? 

– Так, дуже добре, бо я звідти родом.

– О!

Ітмар замислився, обличчя його спохмурніло. Сказав:

– Тут одна проблема. Річка широка, її мені зараз не переплисти.  На мостах стоять пости, усіх перевіряють. Знаю, що є човнярі, які можуть вночі переправити. Тож проблема – гроші. Бо мої відібрали, а їм треба заплатити.

Ромєк сором’язливо кахикнув:

– Загалом...

– Що?

– У мене є.

– Звідки?

– А ти здогадайся.

– Вкрав?! Коли ж ти встиг?

– Дехто надто роззявив рота, спостерігаючи, як тебе шмагають. Ну, я не міг не скористатися.

– Ромєку! Адже ти обіцяв!

– Не пам’ятаю, щоб я давав обіцянку. Я лише висловив наміри, а це не те саме. Тебе схопили... Я був засмучений і не в тому настрої, щоб починати нове життя.