Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Ітмар лежав у напівтямі, в темряві, посеред безмежного океану болю. Скрипнули двері, але якось боязко. По нього прийшли? Він не усвідомлював, скільки минуло часу. Над ним пролунав голос, начебто знайомий, але уривчастий від хвилювання:

– Ітмаре, ти як? Можеш підвестися?

– Ромєк?! Що ти тут робиш?

– Хочу тебе звільнити.

Слова пропливали повз свідомість.  Ітмар нічого не зрозумів, але сказав:

– Розв’яжи мене.

У слабкому місячному світлі, що падав крізь відчинені двері, Ромєк роздивився, що руки Ітмара, який лежав на боці, зв’язані за спиною. Нащо це робити, тримаючи людину під замком? Він із сопінням перепилив мотузку ножем. Звільнені руки Ітмара впали поруч із залишками мотузки, він лежав і не рухався.

– Будь ласка, вставай! – Ромєк узяв його під руку, потягнув догори, ніби був здатен підняти.

Ітмар зашипів від болю:  

– Відпусти, я сам.

Йому вдалося відірвати тіло від землі й так-сяк стати рачки. Перед заплющеними очима плавали кольорові кола. Звідкись здалеку долинуло:

– Ітмаре, треба встати. У нас мало часу. Я вбив охоронця.

– Ні хріна собі! – від подиву Ітмар остаточно прийшов до тями й усвідомив, що відбувається.

Ромєк все-таки якось обхопив його й допоміг стати на ноги. Коли вони разом вивалилися з сараю, свіже нічне повітря ще краще прояснило голову. Ітмар побачив охоронця, що лежав під стіною, затягнув його за ноги всередину, щоб той не впав комусь в око, та штовхнув двері, зачиняючи їх. Можливо, так ніхто нічого не помітить, і в них буде час, поки на зміну не прийде інший вартовий.

Пригинаючись у тіні парканів, Ромєк швидко повів Ітмара кудись на околицю, але кілька собак все-таки розірвали тишу своїм пильним гавканням. Проте містечко незабаром залишилося позаду. Бажання здобути свободу було таким потужним, що Ітмар навіть зміг бігти, попри той умовний цвях під ребрами, який віддавався на кожному кроці. Біг він зігнувшись і притискаючи до тіла праву руку лівою, бо так йому було легше.

Ніч видалася не дуже темною, так що можна було розрізняти все довкола.  Але вони схибили, звернувши в ліс,  продиратися через який виявилося нелегко. Дерева вставали навперейми, розчіпляли чорні руки гілок, кущі хапали чіпкими пальцями, коріння підставляли підніжки, а невидимі в темряві ями могли бути пасткою. Попри ці перепони, втікачі все одно намагалися бігти, лише зрідка переходячи на крок, щоб відновити подих. Раптом Ромєк сказав:

– Почекай мене, дуже треба! – і кинувся кудись у кущі.

Ітмар постояв, потім опустився на землю и сидів, зігнувшись і низько опустивши голову. Коли хлопець повернувся, він здавався кам'яним валуном, ледве помітним у темряві.

– Як ти? – Ромєк стривожився. – Тобі погано?

Ітмар постарався випростатися. Чи було на ньому бодай одне місце, про яке з упевненістю можна було сказати, що воно не болить? Зламане ребро пекучим вогнем відкликалося на кожен вдих, спина палала після хльоскання батогом, до цього приєднувався біль у плечі та зап’ястках, з яких мотузки зідрали шкіру. 

Ромєк запитально доторкнувся саме до того його плеча. Ітмар болісно смикнувся і прошипів:

– Та що ж ти знову...

– Ти поранений. Дай я подивлюся, – наполегливо сказав хлопець.

Ітмар сам обережно обмацав плече. Сорочка була трохи вологою від крові, але здебільшого взялася загрубілою кіркою.

– Не звертай уваги. Ходімо далі. – Ітмар змусив себе підвестися. – Зараз надто темно, щоб ти міг щось роздивитися.

Ромєк чимчикував за ним слідом, стурбовано кажучи:

– Якщо ти впадеш, я тебе не дотягну.

– Не збираюся.

Вони набрели на неглибоку річечку і напилися, черпаючи воду жменями, потім довго йшли вздовж потоку, оступаючись на гострому камінні, виходячи на берег і повертаючись, щоб заплутати сліди.

Ромєк втратив рахунок часу, скільки ще вони пробиралися лісами та пагорбами. Він натер ноги в мокрих черевиках і нарешті вимовив плаксиво:

– Я більше не можу! Уже час відпочити.

Ітмар посміхнувся. Кому тут гірше? Він зупинився і суворо сказав:

– Ніколи не говори такі слова: "Я більше не можу," навіть подумки. Тоді зможеш.

Ромєк насупився і кульгав поряд.

– Ми вже відійшли досить далеко, – пробурчав він.

– Для вершників це не відстань. Я дуже вдячний за те, що ти зробив, але ти не зобов'язаний мене супроводжувати. Ніхто не бачив, що це ти вбив охоронця і допоміг мені тікати. Можеш як нічого й не було піти своєю дорогою.

– А ти? Куди ти йдеш?

– Хочу перетнути кордон володінь Крижаного мага. Тоді я буду в безпеці, далі вони не полізуть.

– Напевне, це ще кілька днів шляху. Я не можу кинути тебе в такому стані. Я піду з тобою.

Ітмар глянув на нього уважно, хоча в темряві ледь розрізняв силует.

– Дякую. І дякую, що звільнив. Чому ти вирішив допомогти мені?

– Просто подумав, що зможу відчинити замок.