Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Нехай ще віддаляться, – сказав Ітмар із заплющеними очима. Ромєк зрозумів, що йому треба відпочити, і сам усівся зручніше. Втім, його супутник підвівся доволі скоро, і вони пішли далі. 

Ліс закінчився, почалися невисокі, порослі травою та квітами пагорби. Дорога вела, на думку Ітмара, кудись не туди, тому пішли поміж пагорбів бездоріжжям. Після прохолодного ранку настала спека на додачу до гарячки, від якої страждав Ітмар. Піт стікав по його скронях та капав на землю. Хоча спина здавалася суцільною раною, струмки їдкого поту бігли й там, потрапляли в глибокі криваві рубці, і ті горіли пекельним вогнем. Боротьба з болем та гарячка виснажували. Ноги Ітмара стали слабкими, він плентався за Ромєком, який крокував попереду та іноді зупинявся та чекав на нього. Хлопець бачив, що Ітмарові погіршало. Здається, далеко їм не піти.

З-за пагорба несподівано виринуло невелике поселення. Якийсь хутір –  кілька сараїв та будинок з акуратним подвір’ям, повним яскравих квітів та строкатих курок, які зосереджено щось клювали. 

Молода жінка з наляканими очима спостерігала за перехожими з-за випраного простирадла, яке вішала на мотузку. Оскільки вона їх уже помітила, Ромєк попрямував до плетеної огорожі, привітався й сказав:

– Мій товариш поранений і ледь йде. Не відмовте в допомозі, дайте притулок. Хоча б на один день.

Між її бровами намалювалася вертикальна зморшка, очі стали зовсім нещасними:

– Не можу. Будь ласка, йдіть. У мене діти.

На мотузці поруч із нею справді висіли крихітні штанці та сорочечки. Ромєк сказав:

– Не бійтеся, ми нікого не скривдимо.

Вона похитала головою:

– Не ви. Вранці тут були солдати, усе перерили – і будинок, і всі сараї. Шукали якихось утікачів. 

– Так це добре! Отже, переконалися, що тут ніхто не ховається, і більше не прийдуть.

– Я не можу так ризикувати. До того ж, коли повернеться чоловік, то він вас вижене, чи того гірше – здасть.

Ітмар відчепів себе від тину, на який непомітно навалився з такою силою, що той почав жалібно рипіти і кренитися.

– Ходімо, – він штовхнув Ромєка в спину.

– Дайте хоч води напитися, – сказав той.

Вона принесла неповне відерце й кухоль, зачерпнула, подала Ітмарові. Дивилася зі співчуттям, як він п’є великими ковтками, закинувши назад голову. Потім дала води Ромєку і сказала:

– Є закинута хатина. Там жив мій дідусь, він був відлюдником. Йдіть вздовж лісу. Дійдете до річки, зверніть праворуч і далі берегом. За вербою з великим дуплом знову зайдіть у ліс. Сподіваюсь, знайдете. Трохи далеченько. Не знаю, чи зможе він дійти.

– Зможу, – сказав Ітмар. – Якщо дасте ще води.

Вона  зачерпнула, простягнула йому кухоль, сказала:

– Заждіть, – і пішла до хати.

Коли вона зайшла всередину, Ромєк зненацька стрибнув через перелаз, підбіг до мотузок із білизною і смикнув велику чоловічу сорочку.

– Що ти робиш?! – жінка вискочила з хатини й питала сердито, але неголосно, бо в домі, напевне, спали її діти.

– Вибачте. Хотів узяти сорочку... Для нього, – ніяково пояснив Ромєк.

– Взяти? Тобто, вкрасти? Попросив би, я б тобі сама дала. Повісь назад, вона зовсім мокра. Я принесу суху, – жінка знову пішла в хату.

Присоромлений Ромєк повернувся до Ітмара, який із презирством вимовив:

– Дурень!

Жінка вийшла з накритим чимось кошиком, підійшла до них, сказала ображено:

– Якби я знала, що ви крадії...

– Він не крадій. А я дуже винен. Перепрошую ще раз, – сказав Ромєк.

– Гаразд, оскільки я вже зібрала – тримай, – і вона передала кошик через тин Ромєку. – Обережно, не перехили. Тут під сорочкою глек з молоком і хліб.

Вони хором подякували, Ромєк знову вибачився, і тоді хлопці пішли, а вона дивилася їм вслід, притуливши руку козирком до очей.

Вздовж краєчку лісу майже непомітною стежинкою йшли довго. Де ж в біса та річка? Ітмар лише знав, що треба переставляти ноги. Він хитався, але йшов, поки не став, спираючись рукою о стовбур дерева. Ромєк відвів його неподалік та посадив біля товстої поваленої колоди. Сказав:

– Треба відпочити та перекусити.

Притулився спиною до колоди, дістав із кошика глек із молоком, перев’язаний зверху ганчіркою, розгорнув іншу ганчірку та розломив навпіл буханець хлібу. Ітмар не міг нічого торкатися спиною, тому сидів, розставивши коліна та нахиливши вниз голову.

– Поїж, – Ромєк простягнув йому половинку хліба.

Ітмар розплющив одне око, похитав головою:

– Не можу навіть дивитися на їжу. Мене нудить.

– Співчуваю, – щиро сказав Ромєк, хрустячи скоринкою. – Бо дуже смачно. Я сподівався, що це додасть тобі сил. 

Ітмар не поворушився і сидів, зігнувшись.

– Ти б полежав.

Ітмар мотнув нахиленою головою. Він побоювався, що тоді вже не зможе підвестися. Ромєк сказав: