Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

У запалі Ітмар знову вступив у бій. Його кольнуло відчуття безнадійності, яке змінилося досадою, що доведеться докласти додаткових зусиль, а потім – завзяттям, яке завжди охоплювало його, коли він стикався з новими викликами. Ітмар був не із тих, хто швидко здається.

Його відтіснили на середину вулиці, і це вже був мінус. Ітмар крутився, як вуж на пательні, відбиваючи напади з усіх боків. Він був зайнятий сутичкою з кремезним, дуже сильним воїном і не встиг зреагувати, коли інший обрушив свій меч зверху вниз на його праве плече. Ітмар не втримав крику, біль засліпив його, але він знав, що не можна відволікатися. На це не було часу, воїни насідали на нього. Хапаючи ротом повітря, Ітмар хотів підняти вгору меч для чергового удару, але не зміг. Рука просто не послухалася його. Він зігнувся, дивом відскочив, і ворожий меч просвистів повз нього. Ітмар перекинув свій меч у ліву руку, якою також вмів непогано битися, але момент був втрачений. 

Його оточили, збили з ніг. Ітмар знав, що мусить негайно вскочити, але з усіх боків бачив ноги в чоботах, які почали його бити. Один з ударів по ребрах був таким потужним, що всередині щось відчутно хруснуло, і новий осередок болю запалав пекучим вогнем. Ітмар згорнувся в клубок, лежачи на землі, намагався сховати та вберегти живіт, натомість діставав ударів у спину, поки якийсь владний голос над ним не скомандував:

– Годі. Підніміть його.

Ітмара схопили під руки, поставили на ноги. Він скрипнув зубами, тамуючи крик, бо і плече, і ребра відгукнулися болем. Йому бракувало повітря, але кожний подих віддавався в боці так, ніби туди вбивали іржавий цвях. Нарешті Ітмарові вдалося підняти очі на того, хто стояв перед ним. Він побачив емблему з рангом арц-капітана, вишиту біля плеча на блакитному плащі. Вище починалося чисто поголене, суворе квадратне підборіддя, повні губи, чималий ніс, світлі очі під насупленими бровами і так само ретельно поголена або просто лиса голова. Отже, сам арц-капітан як-його-там. Який сказав із люттю в голосі: 

– Ну, і навіщо все це було? Замість того, щоб спокійно прийти, поспілкуватися!

– Мені не сподобалася форма запрошення, – сказав Ітмар, сплюнувши кров, бо під час падіння прикусив собі язика.

– На цих землях діють закони Крижаного мага. До тебе звернувся офіцер із його Особливого відділку. Ти міг відповісти на кілька питань, і був би вільний, а тепер тебе буде покарано за спротив. – Нудним голосом, ніби читав устав, арц-капітан сказав: – За виступ проти Крижаного мага в особі його законних представників – смерть!

Він подав знак. Ітмар був навіть вдячний тим двом, що тримали його під руки, бо так було легше стояти. Але тепер хтось скрутив йому руки за спиною мотузкою, після чого його відпустили. Ітмар ширше розставив ноги. Хотілося заплющити очі, і щоб усе це, що зараз відбувається, виявилося страшним сном. 

Але його штовхнули в спину й кудись повели. Йдучи поряд із лисим арц-капітаном, він сказав:

– Гаразд. Що такого я можу знати? Що саме ви хотіли запитати в мене?

Той повернув голову і тоном світської бесіди вимовив:

– Насправді нас цікавить лише одне – де твоя сестра?

Ніщо не змогло би здивувати Ітмара більше, ніж це питання. Він витріщив очі на капітана й чесно відповів:

– Я не знаю.

Той вперто сказав:

– Це не так. Тому я повторюю: де вона?

– Я був дитиною, – з обуренням, що він не вірить, сказав Ітмар. – Вона просто зникла. Я питав у батьків, але вони не хотіли про це говорити. Їм було боляче. Тема стала забороненою, і ми більше ніколи не торкалися її.

– Гарна казочка. Питання залишається: де твоя сестра?

Ітмар роздратовано зітхнув: 

– Я нічого про неї не знаю і навіть зовсім не пам’ятаю.

– Знаєш! – зі спокійною впевненістю одказав капітан. – Інакше би не тікав.

– Я не тікав. Я просто не бажав мати з вами справ. І як виявилося, мав рацію. Ваші питання безглузді, бо мені нема чого сказати.

– І все-таки доведеться. Ти розповіси все, що тобі відомо про неї.

– Я думав, що вона померла!

– Могилу бачив?

– Ні.

– Отже, вона жива. Ти мусиш сказати, де вона ховається.

– Послухайте. Якщо ви мене якось знайшли, то щось про мене знаєте. Напевне й те, що я багато років поспіль наймався у військо, служив та воював. І як, по-вашому, я міг бачитися з сестрою?

– Залежить від того, де вона. Отже, де?

– Звідки я можу це знати?! Я взагалі майже забув про неї, поки ви не нагадали. 

Вони вийшли на невеликий майдан, за яким височіла похмура двоповерхова будівля.

– Старший офіцере Кай Леннок, допоможіть йому згадати краще, –  сказав арц-капітан Абі Жуберн. – Думаю, вам приємно буде помститися за втрати серед ваших підлеглих.

Ітмара підвели до двох стовпів із перекладиною між ними, поставили посередині. Руки йому розв’язали, а потім знову обмотали зап’ястя мотузкою, приєднавши до перекладини, яка була в Ітмара над головою. Поранене плече пронизало болем, з нього сочилася кров. Хтось із воїнів приніс батіг. "Дідько!" – подумки простогнав Ітмар.