Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Повір, я знаю, про що кажу, – підтвердив Ромєк. – Хоча й на спині не дуже надійно. Краще так, – він стукнув долонею по своїй сумці, що висіла в нього через плече і була попереду.

Вони пройшли повз ряди ринкової площі, де вчора вперше зустрілися, і добре посиділи за келихом пива, але сум та жаль підточували Ромєка, немов жук-короїд, що з’їдає дерево зсередини. Чи не припустився він помилки, коли так відповів Ітмарові? Той ніби відкрив йому очі та міг би ще багато чого навчити. З ним веселіше, і взагалі він бере відповідальність на себе. Можна завжди на нього покластися. Але Ромєк мусить почати своє нове життя сам. Хоч як би це було страшно та важко.

Їхні келихи вже були порожніми, коли на вулиці, що вела до корчми, з’явився загін Воїнства Крижаного мага. Ромєк спочатку не звернув уваги, але воїни в блакитних плащах впевненим строєм покрокували на терасу, а далі чітко в напрямку їхнього столика.

– Це що, по мене? – придушеним шепотом вимовив Ромєк, бо сусідні столи були порожніми. Він зблід так, що на нього було страшно дивитися, коли вояки дійсно оточили їхній стіл з усіх боків.

Але погляд офіцера був спрямований зовсім не на Ромєка.

– Ітмар Тен Дартон? – строго спитав він.

Ітмар напружився, відповів із деяким подивом:

– Так, це я.

Той відрекомендувався:

– Вірат Кай Леннок, старший офіцер Головного відділку Особливих доручень Крижаного мага. Маю наказ доставити вас до свого командира, арц-капитана Крон Абі Жаберна.

– З якою метою?

– Про це ви дізнаєтеся від нього. Я лише маю повноваження супроводити вас.

– Куди?

– Недалеко, за кілька вулиць. У приміщення Управління відділку в Південному окрузі. 

– Я заарештований? – спохмурнів Ітмар.

– Ні. Вас викликано для приватної бесіди.

Ромєк кудись здимів. Здавалося, тільки що сидів на лаві, а тепер його там не було. Ітмар сказав:

– А якщо я відмовлюся? 

– Не рекомендую вам цього робити, – відповів офіцер, і всі воїни, як за командою, поклали руки на ефеси своїх мечів.

– Отже, якщо я не згоден, буде використано силу, – зауважив Ітмар. – Така "бесіда" мені вже не подобається.

– Ваші вподобання нікого не цікавлять. Як людина військова, ви мусите виконати наказ.

– Але ви не мій командир, офіцере Кай Леннок. І ваш арц-капітан як-його-там також. Я не маю бажання спілкуватися з представниками Крижаного мага. Так і передайте.

Ітмар підвівся, вийшов з-за столу, але два воїни затулили йому шлях. Він розлютився:

– Я вільна людина! Ви не маєте підстав мене затримувати!

– На жаль, я мушу виконати наказ, – холодним тоном сповістив офіцер і дав знак своїм людям. Ті витягли із піхов мечі, Ітмар також.

– Прокляття, – вихопилося в нього. 

Він цього зовсім не хотів. Усе сталося надто несподівано. Він не знав, чого вимагатимуть від нього ці люди, але не терпів примусу. І коли зброя вже оголена, вона прагне битви. Залізний дзвін схрещених мечів прорізав сонне, нерухоме повітря. 

Ітмар відбив удари тих двох воїнів, що стояли перед ним, крутнувся та збив ногою того, що стояв позаду, перекинув стіл на трьох інших, які квапливо оминали цей стіл, щоб вступити в бій. Кілька відвідувачів, що сиділи ближче, з незадоволеною лайкою схопили свої келихи та попрямували всередину корчми. Інші, які були подалі, поки лише спостерігали за бійкою. 

Спочатку Ітмар намагався нікого не вбивати, але нападників було восьмеро, і йому конче потрібно було скоротити їхню кількість. Дев’ятий – їхній командир – у сутичку не вступав, лише зіграв на користь Ітмара, відправивши одного зі своїх людей із якимось дорученням. Напевне, за підкріпленням, тому якщо він бажає унести звідси ноги, треба діяти швидко.

Ітмарові вдалося прикрити спину, перемістившись до стіни корчми. Він знав, що йому протистоїть чимало воїнів, але вони заважатимуть один одному. Дійсно, нападали по двоє, і він непогано з цим справлявся – то один, то інший падав пораненим або вбитим.  Старший офіцер Кай Леннок стояв як стовп, стиснувши губи, і лише дивився.

Впритул до стіни було прибудовано високу плетену огорожу, на який донцями вгору сушилися келихи, і яка відгороджувала терасу корчми від вулиці. Трохи далі в цьому тині був прохід, до якого Ітмар і рухався. Його противник, широко розмахнувшись мечем, збив із тину кілька келихів. Посипалися черепки, хтось зойкнув. Ітмар удар відбив і завдав свого, а потім швидко витягнув закривавлений меч із живота противника, який звалився на землю. Інший вояка схопив ще цілий келих, кинув йому в голову. Ітмар увернувся. Другий келих все-таки зачепив лоба, у голові загуло. На щастя, більше тих келихів на жердинах тину не залишилося.

– Ітмаре, тікай негайно! – раптом почувся голос Ромєка, який ховався за огорожею і весь час спостерігав за сутичкою.

Ітмар відбився від того – останнього – нападника, проштрикнувши його мечем, і нарешті вискочив на вулицю. Але нічого не встиг. Прямо на нього насувався новий загін. Ромєк, який  зробив спробу про це попередити, з нещасним виглядом сидів, зігнувшись, біля тину.