Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Еге ж. Хрін його знає, чому. Ну, і ти мене вибач – за вухо. Я був дуже розлючений.

Ітмар встав, потягнувся, хрустячи суглобами.

– Слухай, я хочу зняти кімнату в тій таверні. Ти можеш спати на підлозі, якщо ти згоден, бо тут, біля річки, комарі з'їдять. До того ж гроза насувається. І я обіцяв тобі вечерю.

Ромєк також підвівся, подивився на велику хмару, що вже затулила пів неба. Осяяна сонячним світлом, вона здавалася особливо чорною. Очі хлопця були вологими і підозріло блищали.

– Що я тобі за це буду винен? – спитав він.

– О, мені вже подобається. Розумієш, що за послугу треба або платити, або відпрацювати. Коли я лягатиму в ліжко, знімеш із мене чоботи та начистиш їх. 

– І все? 

– Так. Не люблю бруду. Стільки бачив його у своєму житті! Тобі, до речі, також було б непогано його позбутися на одязі та черевиках. І я сподіваюся, що зможу спокійно спати. Я тебе пускаю у свою кімнату не для того, щоб ти втік із моїми грошима.

– Ні, Ітмаре, ні! Клянуся, я ніколи... – Ромєк так розхвилювався, що не міг добрати слів. Ітмар широко крокував попереду, а він поруч із ним здавався якимось малим, худим песиком, що квапливо біг за своїм хазяїном, а наздогнавши, віддано заглядав йому в очі.