Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Вони пообідали наступного дня на першому поверсі тієї таверни та повернулися до своєї кімнати на другому. Ромєк соромився. 

– Мені ніяково, що ти мене годуєш, – сказав він.

– А якби ти жив на вкрадені в мене гроші, тебе б не мучили докори сумління?

Ромєк нахмурив брови, замислився. 

– Не думав, що це – те саме? – вів далі Ітмар, сідаючи на ліжко. – Гроші – цікава річ. Вкрав, і вже здається, що вони твої.

– Саме так, – зголосився хлопець, ніби зробив для себе відкриття, і примостився на підвіконні.

– Також ти не замислюєшся, скільки поту пролила та людина, яку ти обікрав, щоб їх заробити, або скільки діточок залишилися голодними, або якісь життєві плани не здійснилися. 

Ромєк спохмурнів ще більше, сказав:

– Не треба мене виховувати. Я і сам знаю, що вчиняю погано.

– Але нічого не робиш для того, щоб це змінити.

– А ти сам? – вигукнув хлопець сердито. – Якщо розумів, що вбивати людей – також погано, чому за це взявся?

Ітмар помовчав. Погляд його став розпливчастим, він ніби занурився глибоко в себе, щоб знайти відповідь на це питання.

– Я знаю, чому я так перейнявся твоєю долею, – сказав він. – Бо зі мною сталося щось схоже, хоч і в дорослішому віці. Щоправда, я не бачив такого лиха. Не стикнувся з такими злиднями, як ти.

Він знову замовчав, подумки поринувши в спогади. Ромєк чекав на продовження, нарешті не витримав:

– Розкажи про себе! Твоя черга. 

Ітмар притулив подушку до спинки ліжка, сів зручніше. Сказав:

 – Мій батько дворянин. Я жив із ним та мамою в маєтку, мав щасливе, безтурботне дитинство й горя не знав. Аж поки воно не сталося. Я був підлітком, коли мама народила ще одного сина, але вони обидва не пережили той день. Я не думав, що можу її втратити! Батько також горював, став багато пити, а ще – грати в карти та кості. Я тоді не розумів, до чого це може призвести. 

Мене ростили як всіх хлопчиків мого кола – наймали вчителів, щоб я був грамотним, брали на полювання, вчили їздити верхи, поводитися зі зброєю. Мене це захоплювало, я багато часу приділяв тренуванням. Подобалося відчувати себе сильним, спритним. І бути багатим також подобалося. Я закохався в одну дівчину – дочку наших друзів, и був впевнений у майбутньому. Нашому спільному з нею майбутньому.

Аж раптом помер батько. Він жодного разу не казав мені, як погано йдуть справи. До мене прийшли суворі юристи в строгих костюмах і повідомили, що він не залишив після себе нічого, крім боргів. Щоб їх покрити, забрали і наші землі, і маєток. Я був приблизно такого віку, як ти зараз. До речі, тобі скільки?

– Я точно не знаю. Років вісімнадцять.

– Так, – кивнув Ітмар. – І от у мене не залишилося нічого: ні грошей, ні засобів доходу. Я не мав, де жити. Мене тимчасово прихистили ті друзі, але сказали, що свою дочку за мене не віддадуть. Я нічого не вмів і не знав, що робити, як існувати далі. Одного разу в місті на майдані побачив, як рекрутер набирає людей у військо. Він обіцяв забезпечення амуніцією, їжею і житлом на додаток до регулярної платні. "Так ось же воно!" – подумав я. Це було єдине, що я знав. Знав, як битися. А якщо за це ще й платять... І я підписав контракт. А коли він закінчився – наступний, і так ще кілька разів. Я воював і в своїй країні, і в інших. Зазнавав перемог і поразок. Поховав безліч друзів. Був два рази поранений серйозно, а подряпин навіть не рахував. І все-таки щось у цьому житті було таке, що мене приваблювало. Небезпека, ризик, можливість проявити себе. Чоловіче братерство і справжня чоловіча справа. Але згодом я втомився. Усе втратило сенс. Як я тобі вже казав, хочу спробувати щось нове. Та найгірше, що я поки гадки не маю, що саме.

Ромєк сказав:

– Я тобі бажаю в цьому удачі. Визначайся найскоріше. Бо ті гроші, що ти маєш... Навіть не уявляєш, як швидко вони закінчуються.

– Так, я розумію. Вранці вже поїду звідси. Я поки подорожую, придивляюся, як люди живуть, чим займаються. Ну, а ти? Хочеш зі мною?

"Авжеж, хоч на край світу!" – Ромєк цього бажав усією душею. Але вголос сказав, зітхнувши:

– Не стану зловживати. Мені було дуже цікаво з тобою, але не хочу, щоб ти і далі витрачав на мене свій час та гроші. Спробую пошукати роботу, як ти радив.

– Ну, тоді за це треба випити. Пішли, пригощу тебе пивом. Дуже воно гарне в тій корчмі над ринковою площею.

День був спекотний. Ітмар вийшов у коридор без куртки і взагалі без нічого, але повернувся, бо Ромєк стовбичив посеред кімнати.

– Ти чого?

Хлопець показав спочатку очима, а потім підборіддям на торбу Ітмара. Той махнув рукою:

– А, мені набридло її тягати. Я поклав дріб’язок до кишені.

Ромєк строго сказав:

– Ніколи не залишай нічого цінного в кімнаті заїжджого двору. У хазяїв є ключі. Будь-хто також може відчинити замок. Наприклад, я можу.

Ітмар закинув за спину торбу, в якій лежав його гаман та ще якісь речі, просунув руки крізь лямки. Пробурчав невдоволено:

– У кімнаті гроші не залишай, в одному місці всі не тримай…