Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

У маленькому містечку, назви якого він не запам’ятав, молодий чоловік на ім’я Ітмар сидів на відкритій терасі корчми з келихом пива. Він пив не поспішаючи: прикладався час від часу, а здебільшого спостерігав за перехожими та торговцями. Корчма стояла на невеликому пагорбі прямо над ринковою площею, і зверху було добре видно торгові ряди з прилавками, за якими продавці нахвалювали свій товар, а повз невпинно рухався в обидва боки щільний потік покупців. 

Ітмарові було на вигляд років двадцять п’ять. Він мав коротко підстрижене волосся: не світле, але й не дуже темне. Вуса й борода були також коротко підстрижені – майже сама щетина, нічого зайвого, щоб не заважало. Мав невеликий косий шрам посеред лоба, густі брови, сірі очі. Погляд його був спокійний та впевнений, але зараз трохи розслаблений. Одразу зрозуміло, що він нікуди не поспішає і не має термінових справ. 

Його увагу привернув хлопчина, який обережно потягнув руку до кошика на прилавку, повного червоних яблук. Хоча торговка й розмовляла з покупницею, але пильності не втрачала та гримнула на нього так, що хлопець відскочив і миттєво розчинився в натовпі. Ітмар посміхнувся. Він сидів, потроху цідив пиво, знічев’я шукав очима того хлопця і дійсно помітив знов. Худий, верткий, з тонкими чорними вусиками над верхньою губою, той такими голодними очима дивився на лоток із рум’яними пиріжками, який висів на шиї у торговця, що посмішка Ітмара згасла.

Він і сам зголоднів. У цій корчмі подавали лише пиво, яке не вгамувало, а розбурхало апетит. Треба знайти місце, де можна добре поїсти.

Ітмар підвівся. Він був високим, міцним, із широкими плечима. Уся його кремезна постать свідчила про силу й гарне здоров'я. Узяв з лави капелюха із загнутими крисами, насунув на голову. Одягнений він був у коричневу шкіряну куртку, до широкого ременя почеплений меч у піхвах, ближче до іншого боку – великий гаман із застібкою, на спині за поясом – короткий кинджал. Зброю носив звично, і було видно, що вміє добре з нею поводитися. За плечима його висіла дорожня торба.

Ітмар пробирався ринком крізь натовп, коли хтось зіштовхнувся із ним.

– Ой, перепрошую, – це був той самий хлопчина.

– Та нічого, – сказав Ітмар і пішов собі далі, аж раптом відчув незвичну легкість біля правого боку. Він глянув униз і схопився за порожнє місце, де раніше висів гаман.

– Ах ти ж... – розлючено проричав він, розвертаючись та зриваючись з місця.

Темноволоса голова хлопця манячила між покупцями, він віддалявся широкими кроками, а потім озирнувся і кинувся навтьоки. Ітмар мчав за ним, відштовхуючи перехожих. Хлопчина перестрибнув через кошик із капустою та навмисне перекинув його. Качани покотилися Ітмарові під ноги, але він вдало оминув їх. Ледь не врізався в мужика, що вів за собою козу, відсахнувся від її рогів. Спритний та верткий злодюжка пірнув під прилавок, вискочив в інший ряд. 

Ітмар продерся туди крізь вузький прохід, який знайшов трохи далі, крутив головою, бо хлопець кудись подівся, нарешті вгледів його та кинувся навздогін. Той натягнув на голову якогось кашкета і сподівався, що змінив зовнішність, до того ж не біг, бо це привертає увагу, а швидко йшов, намагаючись злитися з натовпом. Йому вистачило витримки не озиратися, а коли він все-таки зиркнув назад, Ітмар був майже поруч. Темні очі хлопця налякано розширилися, він знову рвонув уперед, аж той кашкет злетів із голови.

Ітмар наздогнав його в самому кінці ринку, схопив за вухо й заштовхав за обшитий деревом павільйон. 

– Пустіть мене, – верещав хлопець, часто дихаючи.

Ітмар вів його далі невеликим пустирем за ринком, сильно тягнучі вухо вгору, а потім розвернув до себе і загрозливо промовив:

– Ти взяв дещо, що належить мені. Поверни! 

Лице хлопчини було перекошене: одне око заплющене, ніс зморщений,  рот викривлений, а смужки вусів задерлися як сходинки одна над іншою. Усі риси обличчя тягнулися за тим вухом, щоб зменшити біль, і ноги вставали навшпиньки. 

– Відпустіть! – голос звучав плаксиво.

– Віддай гаман – відпущу, – сказав Ітмар.

Хлопець пірнув рукою в полотняну сумку, що висіла в нього через плече, дістав гаман. Ітмар забрав, звільнив його почервоніле вухо, яке хлопчина, морщачись,  одразу затулив долонею. Раптом він як стояв, так і почав падати, Ітмар тільки встиг підхопити його біля самої землі, щоб пом’якшити удар. Парубок був зовсім молодесенький, попри вуса ще, здається, жодного разу не голився: на його підборідді де-не-де стирчали довгі волосинки, обличчя було вузьким, ніс гострим. 

– Гей, хлопче, що з тобою? – спитав Ітмар стурбовано, ляснув по щоках, кілька разів тряхнув за плечі.

Нарешті повіки злодюжки затремтіли, очі повільно розплющилися та з подивом почали озиратися навкруги. Хлопець хмурився і не міг збагнути, як опинився на землі. Він сів та сердито спитав: 

– Що сталося? Ти мене вдарив?

– Ні, ти сам впав. Хворий, чи що?

Хлопчина був блідий і явно досі не дуже добре почувався. Він сказав:

– Це... Напевне, це з голодухи. 

Ітмар зітхнув. Він запхав у свою торбу гаман, бо петлі, що його кріпили до ременя, були розрізані, і сказав:

– Вставай. Підеш зі мною.