Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– Я піду до нього, спитаю. Сподіваюся на його згоду. Мені здається, що я тут тепер зовсім не потрібна. 

– А я піду збирати речі. Батько сказав, що я мушу покинути замок уже сьогодні. Йому байдуже, що скоро ніч!

Вельда йшла доріжкою саду, коли щось дуже боляче ткнулося їй у спину. Вона скрикнула й озирнулася. З-за підстриженого куща корчив їй задоволені пики Корач – з його як завжди розпатланим рудуватим волоссям та густим ластовинням на носі. Слідом за ним із поперечної доріжки з'явилася його мати пані Ілаза. Вельда вимовила з великим обуренням:

– Заберіть у нього нарешті цю рогатку! Він поцілив мені у спину камінцем.

– Нехай дитя потішиться, – незворушним, розслабленим голосом відповіла мати.

– Забороніть хоча б стріляти в людей. Так хтось і без ока може залишитися!

– Корі, любий, пообіцяй мені, що в людей ти не цілитимешся, – сказала вона.

Корач підняв рогатку, навмисне спрямував у бік Вельди та тримав натягнутою, показуючи язика.

– Ну що я можу з ним зробити! – без будь-якого розпачу, чи не з гордістю сказала Ілаза.

Підходячи до покою мага, Вельда відчувала, що їй стає все страшніше. Вона в запалі прийняла рішення поговорити з ним, але як же боялася цієї розмови! Постукавши у двері, Вельда вивчала різьблені завитки на них, поки не визирнув старий слуга. Вона сказала, що мусить терміново поговорити з магом і почула, що той відпочиває. Вельда деякий час сперечалася зі слугою, наполягаючи, щоб той перевірив, чи не встав уже Верегус, який їй дуже потрібен. Раптом внутрішні двері, що вели до опочивальні мага, відчинилися, і з'явився він сам, на ходу зав'язуючи пояс із китицями свого довгого темно-синього халату, одвороти якого були оздоблені сріблястою тасьмою. Верегус провів рукою по сивуватій бороді, розправляючи її, спитав невдоволено:

– Що тут таке?

Вельда схилилася перед ним у шанобливому поклоні, потім випросталася, але не піднімала очей:

– Пане Верегусе, мені треба з вами поговорити.

Маг відіслав слугу і, стоячи посеред кімнати, сказав:

– Слухаю тебе.

Дівчина вимовила, намагаючись впоратися з голосом, який від хвилювання став якимось чужим:

– Пане Верегусе, я дізналася, що ви наказали Тілланові піти з замку. Я хотіла би приєднатися до нього. Будь ласка, відпустіть мене. 

Маг сказав здивовано:

– Мені здавалося, що ти втратила прихильність до нього.

Вельда ще нижче опустила очі:

– Це не так. 

– Я не можу дозволити тобі піти, – суворо вимовив Верегус.

Тепер вона підняла очі, які благали разом з усім тілом, навіть її руки склалися на грудях у благальному жесті:

– Прошу, відпустіть. Я виконала своє призначення і більше вам не потрібна.

– Ти помиляєшся, ще й як потрібна.

– Але навіщо?

– Світ великий та складний, – сказав маг. – Іноді в ньому трапляються прикрі несподіванки. Смерть може чекати на людину будь-де. Вона може спіткати і Тіллана. Я маю ще лише одного сина. У такому разі він стане магом та наслідуватиме мені. Для цього ти й необхідна – коли він виросте, пробудити його дар.

Вельда дивилася із жахом. Перед її очима постав образ дорослого Корача – злого, нахабного та потворного. Як він тримає її в обіймах та лізе зі своїми поцілунками до її рота.

– Це неможливо! – скрикнула вона. – З Тілланом це сталося, тому що ми кохаємо одне одного. Моє серце ніколи не зможе битися одночасно з Корачем, нічого не вийде!

Маг посміхнувся:

– Ти дуже наївна. Я діяв щадними методами. Ростив вас із Тілланом разом, сподіваючись, що рано чи пізно між вами виникнуть почуття, і все вдасться природним шляхом. Але є також інші методи. Примусові. Хоча дівчина зазвичай навіть не здогадується про цей примус. Трохи зілля, трохи чаклунства – і її охоплює такий потяг до хлопця, що все стається, як треба. Вона може бути значно старшою чи некрасивою – це не має значення.

Вельда здригнулася, відчувши гостру відразу. Вона сказала, благаючи:

– Відпустіть мене. Тіллан не загине. Він повернеться, продовжить вашу справу. Я не знадоблюся вам.

– Ні. Ти ще багато чого не знаєш. Тут, у замку, ти під магічним захистом, який ховає тебе від інших магів. Варто буде тобі вийти, і вони відчують тебе та почнуть на тебе полювання, бо також мають синів, дар яких чекає пробудження.

– Але чому я? Невже я одна така?

– Можливо, й одна. Я не можу тебе відпустити, щоб не використав хтось інший. Магам не потрібні конкуренти та противники в битвах. Що менше їх залишиться, то краще. Я відкрив шлях своєму синові, але не дозволю, щоб ти пробудила дар чужому.

– Це жорстоко – тримати мене тут! 

– Навпаки, це дуже гуманно. Бо раніше таких як ти, після використання вбивали, щоб нікому не дісталася. Тоді простіше можна було в разі необхідності знайти іншу дівчину для іншого сина. А тепер тих, хто пробуджує дар, удень зі свічкою не знайдеш. Ця здатність успадковувалася, але якщо не залишати по собі потомства, то можна швидко її втратити. Ті, що пробуджують дар, просто перестали народжуватися, бо їхніх можливих матерів вбивали.