Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Вельді не треба було вдавати, що вона засмучена, бо віднині печаль насправді поселилася в її серці, лежала на донці важким каменем. Справа була не лише в тому, про що вона дізналася. Дівчині здалося, що навіть ставлення до неї змінилося. Із членів родини, яку вона вважала своєю, ніби злетіла напускна доброта, зникла вся дбайливість, яку вона відчувала раніше. На неї перестали звертати увагу, не долучали до своїх розмов, дивилися повз, ніби не бачили. 

"Я – використана. Так це в них називається. Замість вдячності – зневага. Чи могла я подумати, що зі мною таке станеться?"

Єдиний, хто міг би її  врятувати, був Тіллан, але ж вона сама вирішила бути суворою до нього. На його спроби поновити їхні хоча б дружні стосунки відповідала, що поки не готова на це. Вельда бачила, що його гнітить неможливість зустрічатися, як раніше, для їхніх милих серцю прогулянок вдвох та цікавих бесід. Вона знала, що коли він погано спить, то під його очима одразу з’являються сірі кола, які надають йому хворобливого та засмученого вигляду. Помічала, що ці кола щось уже кілька днів не зникають. Вельда жаліла свого хлопчика і вже готова була подобрішати до нього. Вона уявляла, як він зрадіє, а їхні взаємні почуття лише зміцніють.

Він потребує її підтримки, якої від батька йому не дочекатися. Маг Верегус із сином щодня підіймалися на верх широкої вежі-донжону, і там вправлялися з магією. Над зубчастими краями вежі Вельда бачила спалахи білого світла та навіть унизу чула громові розкоти невдоволеного голосу Верегуса, коли його сину не вдавалося приборкати свої перші прояви магічного дару. Маг спускався вниз розлючений, Тіллан виходив сердитий та принижений, а Вельда думала: "Щось від цього пробудження дару нікому не стало краще".

Якось у пообідній час, коли всі відпочивали, Вельда сиділа з книгою в саду. Цей чарівний сад вона обожнювала. Якщо дивитися зверху, він здавався зовсім маленьким – усього кілька дерев у оточенні високих кущів живоплоту. Дійсно, невже на території замку можна знайти місце для великого саду? Але варто було зайти крізь прохід між кущами на його алею, як сад виявлявся величезним – з довгими доріжками, плодовими та звичайними деревами, фонтанами та затишними альтанками, каскадом ставків і водоспадами, з качками та лебедями, які плавали дзеркальною поверхнею, з загадковими гротами, гарними клумбами та шовковистою смарагдовою травою. Сад не оминала зміна сезонів, тож там можна було милуватися і яскравим листопадом, і сніжною білизною, і першою весняною зеленню.

А ще була лука – довга, зелена, з польовими квітами, якою можна було скакати верхи аж до самих кущів у її кінці й туманного марева, що стояло за ними. Вельда любила коней і разом із Тілланом вправлялася з верхової їзди. А взимку конячку запрягали в сані, щоб нестися білою поверхнею чи падати в сніг на крутому повороті. Це було дуже весело. Не так уже й погано здавалося жити в замку мага! Крім усіх цих див всередині цей замок, як казали,  був ще й невидимим зовні, але Вельда не мала можливості це перевірити.

Отже, був теплий літній день,  дівчина сиділа під тінистим кленом, коли перед нею з’явився Тіллан. Вираз його обличчя їй одразу не сподобався, він був напруженим і дуже серйозним. Хлопець зупинився біля її лави, сказав:

– Я прийшов попрощатися. Батько вимагає, щоб я поїхав. 

– Куди?

– Неважливо. Він побачив, що я  страждаю, і вирішив розлучити нас. Це ще один спосіб зробити мене сильним. Навчитися тримати удар.

Вельда вигукнула:

– Тіллане, але тобі не треба страждати! Адже я і досі кохаю тебе! 

Він глянув на неї вражено:

– Чому ж ти не розмовляла зі мною, дивилася, як на ворога? 

Вельда намагалася добрати слова, нарешті зізналася:

– Хотіла  трохи тебе провчити.

Тіллан сів поруч, повісив голову:

– А тепер провчила нас обох. І ми вперше за роки будемо позбавлені товариства одне одного.

– Але ж ти і раніше інколи кудись їздив із батьками. Я сумуватиму й чекатиму. Час мине швидко.

– Я їздив хіба що на кілька тижнів. А тепер він сказав, щоб я два роки не повертався.

– Два роки?! Це дуже довго.

Він печально кивнув головою:

– Так.

– Але ж я думала, він тебе навчатиме тепер, коли ти маєш дар.

– Він хоче, щоб мене життя навчило. А тоді він подивиться, чи варто навчати мене магії. Мені здається, що він жалкує, що ми з тобою пробудили мій дар. Він би волів, щоб його наступником був не я, а Корач. Шкодує, що той ще малий. Щоправда, і мене малим вважає. Каже, що роки через два я, можливо, і дозрію до магії. Коротше, Вельдо, вигнав він мене. Сказав, що грошей дасть, а там – живи, як знаєш. 

– Це жахливо!

– А, я вже нічому не дивуюся. Цілком у його дусі.

– Тоді підемо разом! Що я тут робитиму без тебе?

– Ти згодна?! Але ж це важко та небезпечно. Суцільна невідомість. Він наказав, щоб я йшов сам, пішки, без слуг.

– Знав би ти, як мені набрид цей замок! Я просто мрію вирватися звідси. Тим більше із тобою.

– Ну, якщо батько дозволить… Ти розумієш, він твій опікун. Ти не маєш права нічого робити без його дозволу. А якщо він розгнівається – сама знаєш…