Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

– А навіть якби знав, однаково мені нічого не сказав би. 

Ітмар трохи ворухнув одним здоровим плечем:

– Чому ж? Щось міг би розповісти. Як другу. Адже ти врятував мене, піклувався... Навіть людину вбив заради мене. Але я кажу правду, мені дійсно нічого невідомо.

Ромєк раптом помітно зблід. Він схопився за голову й потягнув себе за чуприну, ніби хотів видерти волосся, кілька разів зі свистом втягнув повітря, а тоді сказав, мов пірнув у холодну воду:

– Я збрехав тобі. Я не вбивав того охоронця.

Ітмар здивовано підняв на нього очі:

– Тільки поранив? Він лежав на землі, а мені було не до того, щоб придивлятися.

– Він лише вдавав із себе мертвого. Вони схопили мене і запропонували це: щоб я типу звільнив тебе та супроводжував. Бо силою їм не вдалося нічого вибити, тому вирішили спробувати в іншій спосіб. Вони бачили нас разом і припустили, що я зможу щось дізнатися. Або що ти прямо приведеш нас до сестри. Думаю, їм вкрай важливо її знайти, якщо вони були згодні не карати тебе, а дати змогу піти.

Обличчя Ітмара закам'яніло. Він повільно вимовив:

– Навіщо ти мені це розказуєш?

– Бо я не збирався цього робити! – гаряче відповів Ромєк. – Я просто не міг дивитися, як вони катують тебе. Або вбивають! Я побачив у цьому шанс – так тебе точно відпустять. А потім завжди можна їх обдурити, десь заховатися і – шукай вітру в полі.

Вигляд в Ітмара знов був таким, ніби він тяжко хворів і ледь долав різкий напад болю. Ніби переживав втрату. Ніби його зрадили. Хоча чому "ніби"? Він сказав:

– Ти розумієш, що я тепер ніколи не зможу довіряти тобі?

Ромєк мало не плакав:

– Але чому? Коли тебе затягнули до того сараю, я дійсно думав про те, що міг би відчинити замок. Я вештався неподалік, чекав, поки стемніє і намагався вигадати, як відволікти вартового, але боявся, що він покличе на допомогу. Аж раптом  мене оточили ті вояки та відвели до свого лисого командира. Як же я злякався! Він почав розпитувати про наші стосунки й запропонував те, про що я вже казав.

Я намагався втлумачити йому, що ти мені не повіриш, адже знаєш, що я не здатний вбити людину. А він такий: "Все колись стається вперше. Чого не зробиш заради порятунку товариша!" "Він мені не товариш, ми лише вчора познайомилися", – казав я. "Ну то стань їм. Він тобі буде вдячний, довірятиме. І ти зможеш про щось дізнатися".  

– Ромєку! – простогнав Ітмар. – Ну сам подумай. Коли ти про все це мені розповів, як я можу тобі вірити? Як мені знати, що ти не виконуєш те завдання?!

– Бо я не такий! – обурився Ромєк. – Так, я крадій. Я погана людина. Але не зрадник. Ти добре поставився до мене. Одного того дня, проведеного разом, вистачило, щоб я відчув прихильність до тебе. Я не можу все це перекреслити. Я на твоєму боці. 

– Скільки він пообіцяв заплатити тобі? – похмуро спитав Ітмар.

– Так, звісно, це робота, яка потребує платні! – ображено й сердито вигукнув Ромєк. – Я навіть торгувався, щоб показати свою зацікавленість. Щоб здаватися жадібним. Але я не збираюся видавати їм тебе чи те, про що міг би дізнатися. До біса їхні завдання та їхню платню! Вони схибили, бо я не стану на них працювати. Я хотів розповісти раніше, та тобі було надто погано, щоб почути таке. Ну, я розумію, якої ти можеш бути про мене думки. Клянуся, Ітмаре, я не зраджував тебе, лише хотів допомогти.

Той вимовив через силу:

– Я дуже цінував те, що ти зробив для мене. Навіть пишався твоєю мужністю. Думав про те, як ти переступив через себе, коли довелося лишити людину життя – адже це так важко. Особливо вперше. Особливо для тебе. Але ти зміг – заради друга. Тепер виявляється, що все було брехнею. Зараз я слухаю тебе, ти здаєшся відвертим, але знаєш, що я думаю? Скільки їм треба запропонувати тобі наступного разу, щоб ти погодився насправді виконати цю "роботу"? 

Ромєк тільки хапнув два рази ротом повітря, немов риба, що її кинули на берег. Його очі також стали круглими, риб’ячими, неживими. Він насупився і нарешті сказав:

– Я ніколи не сподівався, що ти назвеш мене другом, я на це не заслуговую. Але і такої недовіри не очікував. Усе, що я робив… Я щиро вірив, що рятую тебе.

– Ти розумієш, що вони могли весь час стежити за нами?

– Ні, не думаю. Навіщо? Вони поклали цей обов’язок на мене.

– Тобто, нас навіть не переслідують? А я ще думав: як нам вдалося так легко втекти? Навіть собак за собою не чули. Хоча... Як же ті солдати, яких ми бачили? Обшук у тієї жінки?

Ромєк знизав плечима:

– Не знаю. Можливо, хотіли, щоб усе виглядало правдоподібно. Чи збіг, шукали інших.

Ітмар важко зітхнув:

– Як вони домовилися отримувати від тебе звістки?

Ромєк поліз рукою під сорочку й витягнув медальйон зі шкіряним шнурком, що висів у нього на шиї – просту пластинку з вибитим на ній незрозумілим знаком.

– Я мушу показати це будь-якому вартовому в більш-менш великому місті та назвати зручні для мене місце й час. Туди прийде той, кому я можу розповісти все, про що дізнався. Сказали, що цей знак не має кордонів і діє у всіх королівствах. Повсюди є їхні агенти.