Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Він помовчав, глянув спідлоба на Ітмара:

– Ти тепер підеш далі сам?

– А задля чого мені такий хвіст, як ти?

– Так, звісно. Зрозуміло, – Ромєк опустив голову, але додав із викликом: – Та все ж таки пам'ятай, завдяки кому ти вільний і можеш йти, куди завгодно.

– Хочеш, щоб я тобі ще раз подякував? Ти не уявляєш, який я був вдячний, коли ситуація здавалася мені трохи іншою. А зараз – вибач. Надто тяжко на душі. 

– Думаєш, мені не тяжко, коли ти отак мене відштовхуєш! Краще б я нічого тобі не казав!

Ромєк відвернувся, ховаючи сльози, які запекли йому очі. Він уперше в житті так зблизився з кимось. Його завжди шпиняли, повчали, карали. У його світі кожен був за себе, навіть коли працював разом у банді. Він не звик комусь довіряти й довірятися. Лише з Ітмаром відчув щось нове. Впевненість, відчуття надійності, якійсь спокій і врівноваженість у стосунках. А тепер ніби дістав ляпасу по щоці. Був у нього нехай не друг, а все-таки товариш, – і все, нема. Йди кудись знову наодинці. 

– Ну, і що ти робитимеш без мене? – понуро сказав Ромєк. – Річку ти не перепливеш, найняти човен – потрібні гроші. А в мене є! Ти ж не примусиш мене віддати їх силою і не забереш, поки я спатиму – я тебе знаю.

– Ці гроші… Ти їх не вкрав! Їх же тобі той лисий дав наперед як аванс, – раптом прозрів Ітмар.

– А навіть якщо й дав… У тебе очі просто гнівом палають! Скажеш, що вони брудні й не можна їх витрачати? А я вважаю навпаки. Він не отримає те, за що заплатив, отже, пошиється в дурні. Розумієш? Я обдурив його, виходить – переміг, якщо витрачу їх на те, щоб тобі допомогти! 

– Але ж це мої гроші! Я впевнений, що вони ті самі, з мого гамана, який він забрав!

Ромєк із викликом подивився на нього:

– Ні, вони тепер мої. Бо мені їх заплатили. І саме я вирішуватиму, як їх тратити. – Побачивши, як обурено Ітмар дихає, і як досі палають його очі, Ромєк додав: – Я використаю їх на те, на що потратив би ти сам. Найперше на те, щоб ти опинився у безпеці. А далі подивимося.

У його тоні з’явилася незвична твердість, ніби Ромєк прийняв рішення. Він сказав:

– І я нікуди тебе не відпущу. Бо ми потрібні один одному.

Він витримав довгий сердитий погляд Ітмара, який нарешті вимовив:

– Я зараз на тебе дуже злий. Тож тримайся від мене якийсь час подалі. 

– Ітмаре, я знаю, що… – почав Ромєк.

– Затули писок! – роздратовано гримнув Ітмар, підвівся, та, притуливши до себе лівою рукою праву, непевними кроками пошкутильгав вздовж річки.

Він відійшов на якусь відстань та сів на колоду, дивлячись, як спокійно тече  вода неширокого потоку. У роті було гірко, ніби він випив настоянку полину. Ітмар прив’язався до цього хлопця і полюбив усім серцем, а тепер не міг оговтатися через почуття втрати. Навіть якщо той діяв із найкращих міркувань, він не міг відчувати вдячності. Згадував, як Ромєк – не один раз, а кілька! – питав у нього про те, чого хотів арц-капітан, вдаючи, що не знає його справжньої мети. Як старанно випитував про сестру. Це було дуже підозріло й точно вкладалося в його завдання. Ох, Ромєку, що ж ти накоїв, і як тобі після цього можна вірити?

Щодо грошей взагалі обурливо. Вважає їх своїми. Набрехав, що вкрав, а виявилося, що взяв плату. Хоча хто зна, можливо, і вкрав щось, додав туди. Усе, що цей хлопець каже, треба піддавати сумніву. Він, можливо, і за річку разом з Ітмаром хоче перебратися, щоб нишпорити по карманах та зрізати гаманці там, де його ніхто не знає.

Ітмар зненацька усвідомив, що в них із Ромєком зовсім різні уявлення про те, що є правильним та неправильним, добрим та злим. Цей хлопчина  має тверду впевненість, що вчинив гарно. Ітмар мимоволі замислився: а що би він сам зробив, опинившись на місці Ромєка? Можливо, також намагався би за будь-яку ціну вберегти його від катувань та страти?

Ітмарові тепер повсюди ввижалися очі, які стежили за ним. З-за тих густих кущів, чи крізь крону розлогих дубів на іншому березі? Він тряхнув головою. Вони тут самі, але від цього не легше.

Якби Ромєк одразу розповів, на що погодився, це  мало би інший вигляд, а не стало би нагромадженням недомовок та подальшої брехні, яка все спотворила. Але якщо він каже правду, то геть не уявляє, у якій небезпеці опинився, з ким збирається змагатися. І тепер уже якось тривожно залишати його без нагляду. Він наївний, як дитина, якій здається, що вона може всіх переграти. 

Принаймні, великої шкоди від нього не буде. Неможливо видати комусь те, чого Ітмар і сам не знає. Тому, попри гіркий осад, він згоден продовжувати путь разом. Скільки – невідомо. Поки кожен не піде своєю дорогою.

Аж раптом Ітмар почав відчувати якийсь свербіж, палке бажання все з’ясувати. Йому стало конче потрібно дізнатися, що насправді сталося, та знайти сестру. Нещодавно йому було байдуже, лише дратували настирливі спроби арц-капітана вивідати її місцезнаходження. А тепер і самого Ітмара захопила думка про неї. Якщо вона жива, то є для нього єдиною рідною людиною на цьому світі. І він мусить її знайти! А Ромєк – що ж, треба буде уважніше стежити за його поведінкою.

Коли він повернувся, то хлопець сидів на тому місці, де запікав рибу, та ворушив паличкою вугілля, що остигало. Побачивши Ітмара, він підвівся з тривожним виразом обличчя та виглядом покараної собаки. Той підійшов, сказав: