Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Ітмар розчаровано хитав головою.

– Але ж тепер завдяки мені ми можемо спокійно подорожувати. Купити їжу, заплатити човняру чи ще комусь – наприклад, за ночівлю, – Ромєк дістав зі своєї торби затягнутий зверху шнуром мішечок, простягнув Ітмарові.

Той зважив на долоні, зазирнув всередину, поворушив монети пальцем:

– Чимало... 

– От бачиш, як добре! Що б ти робив без мене?!

На обличчі Ітмара боролося небажання користуватися краденими грошима і визнання, що іншого вибору немає. Що б він дійсно вчинив як чесна людина в такому випадку? Найнявся би заробити? Він зараз не може з його травмами. Це ж скільки часу минуло би, поки він відновиться, поки відпрацює! Ітмар знехотя сказав:

– Гаразд.

І зрозумів, що йому значно полегшало. Ні, у плані здоров’я він ще почувався незвично немічним, але відступило те, що так його турбувало. Бо в цьому світі без грошей ані шагу не можна зробити. Він повеселішав.

Спав Ітмар як вбитий всю ніч. Коли прокинувся, Ромєка в хатині не було. Ітмар вийшов надвір. Хлопець сидів біля багаття, яке горіло на колись обладнаному для нього місці, обкладеному камінцями. Над вогнем смажилося кілька нанизаних на палички рибин. 

– Доброго ранку! – помахав він рукою. Обличчя його так і сяяло щастям. – А тут можна жити!

– Ну ти й молодець! – сказав Ітмар. Від смачного запаху смаженої риби рот його наповнився слиною. 

– А я подумав, – збуджено казав Ромєк, не забуваючи повертати рибу, – як тут той дідусь жив? Ну, якусь їжу йому з того дому приносили, але ж не набігаєшся! А тут – річка. А в хаті – вудки. Ну, я черв’ячків накопав. Спробував, а вона ловиться! Усе, готово, можна їсти. Тільки нехай трохи охолоне.

Ітмар сів поруч на невелику лаву, встановлену біля багаття. Позаду був плаский пень якогось дерева, який слугував столом. Ромєк не вщухав:

– Ти мене вчора здивував. Ми так довго і старанно шли в цю усамітнену хатину, де непогано заховалися і можемо сидіти, поки ти краще одужаєш, а ти хотів одразу йти звідси. Я ще розумію, коли їсти нема чого. А зараз – подивися! – і він із насолодою накинувся на рибу.

Ітмар спохмурнів:

– Я і досі хочу піти якнайшвидше. Нас можуть знайти.

Ромєк легковажно махнув рукою:

– Та ніхто нас не шукає! 

– Чому ти так думаєш?

Хлопець хотів щось сказати, але схаменувся і сказав інше:

– Мені так здається. Якщо одразу не знайшли, то вже не знайдуть. Загубили слід.

– Але ж дехто знає, де ми.

– Та добра жінка? Вона нікому не скаже.

– А що як Воїни Крижаного виявлять якісь наші сліди біля її подвір’я? Вони здатні її примусити. Погрожуватимуть життям дітей. Або чоловік спитає, де його сорочка чи куди подівся свіжоспечений хліб? Будь-що може статися.

– Ну, не знаю, – сказав Ромєк, облизуючи пальці. – Якось ти все в чорних тонах описав. Треба вірити в краще.

Ітмар перестав їсти, щоб його слова прозвучали вагоміше:

– Воїни Крижаного мага – люди наполегливі, а особливо ці – з відділку Особливих доручень. Так просто справу не кидають.

– Ти щось про них знаєш?

– Тільки те, що краще триматися від них подалі. Бо якщо у відділок зайдеш, вже не вийдеш.

– Тому ти й бився – щоб не йти?

– Так, – сказав Ітмар і зітхнув.

– Шкодуєш?

– Може, і треба було просто піти. Усе було би спокійніше, і мені би повірили, що я нічого не знаю. 

– Про що?

– Не "про що", а "про кого". Дякую, було дуже смачно. І несподівано. 

– На здоров’я, я ще наловлю. А зараз будемо пити чай. Ну, то про кого?

Ітмар подивився вгору, на блакитне небо з легесенькими хмарками, знову зітхнув. Сказав:

– Коли я був маленький, у мене була сестра. Я її ледь пам’ятаю. А потім вона зникла. Сталося щось страшне або ганебне, судячи з того, як батьки відвертали очі, коли я з дитячою безпосередністю питав про неї. Вони сердилися, ніяковіли, часом плакали, нарешті заборонили навіть питати. Я і думати забув про неї, стільки років минуло. І тут – уяви! – раптом цей лисий арц-капітан цікавиться у мене, де вона. Я ледь не впав від здивування. І весь час, поки вони катували мене, це було єдине питання. 

– Нічого собі! 

– Який же він тупий! Торочив одне й те саме. Довелося терпіти, бо я навіть не мав, що сказати. – Ітмар узяв щербату чашку, почав потроху сьорбати гарячий чай.

– Мені шкода, – сказав Ромєк. – Це було жахливо.

Ітмар кивнув. Ромєк також деякий час пив зі своєї чашки без  ручки, а коли та спорожніла, спитав:

– Чому вона для них така важлива? Ну, твоя сестра?

– Я не знаю.

– Нічого ти не знаєш, – навіть розсердився Ромєк. – Ні "де", ні "чому"!

Він подивився на Ітмара, який сидів та крутив між пальців чашку, і додав задумливо: