Проклята - Наталка Смеречинська

Малин. Зима 1931 року...

Криваве вранішнє сонце осяяло сумний караван підвід, що їхали по пустинним вулицям міста Малина. Чим ближче була залізна дорога, тим більш безнадійними та розчавленими виглядали люди. Всі прекрасно розуміли, що добра від цієї подорожі очікувати не доводилося. Хтось тихо шепотів, говорячи ріднім останні слова, хтось плакав, а хтось просто мовчки підставляв зморене обличчя вранішньому сонцеві, наче прощаючись зі світилом назавжди.

Шмухлеру прощатися не було з ким. Батьків вирізали в 1919, одружитися він так і не встиг, бо красуня Белла втікала з міста, як тільки но запахло погромами й повертатися до нерадивого нареченого не збиралася.

Отже, залишився  він сам самісінький на цьому світі. Але ж як не хочеться вмирати! Ще трошки й Шмухлеру заскиглив від жалю до самого себе та тут грубий голос начальника ОДПУ скомандував.

- Стій!

Слухняна конячка зупинилася, вартувало лише натягнути віжки. Так же слухняно зупинився і караван.

- Остапчук! - покликав сивого вже трохи протверезівший і від того ще більш злий та похмурий Ренек - Забираєш оце кодло і везеш на станцію. Ось тобі документи, повантажиш їх у вагони й будете чекати мене біля потягу, щоб я перевірив.  А я поки до  Зіневича заїду. 

Остапчук слухняно взяв документи у Шейнблата, а потім лукаво посміхнувся своїм думкам і сказав не в тему.

- Передавайте привіт товаришу начальнику НКВС Зіневичу. 

Ренек здивовано зиркнув на сивого. З чого б це його заміснику привіти начальству малинської НКВС передавати? Але мороз кусався, голова боліла і цим питанням Шейнблат вирішив зайнятися вже дома, в рідних стінах ОДПУ. Там можна гарненько розпитати Остапчука за такі дивні речі. Як не словом, так кулаком. Давно вже варто було змінити заступника, але та страшна ніч так сильно закарбувалася в пам'яті  Ренека, що пов'язала їх крепко-накрепко з сивим. Він ненавидів, боявся і тримався за Остапчука, як за останню ниточку здорового глузду.  З одного боку він нагадував йому про той вечір, а з іншого.. Вдивляючись в спокійне обличчя заступника товариш начальник ОДПУ вмовляв себе, що це все йому ввижається і що немає ніякої відьми. Лише мертва Вівчариха, що згоріла у своїй халупі, а він просто перепив тієї ночі. 

Поруч зненацька здійнявся вітер в якому схвильованому Ренеку почувся далекий сміх.

Шейнблат схопився не чекаючи продовження і хвацько застрибнув до Шмухлера у підводу.

- Гони до відділку НКВС, вражий сину! – наказав він озираючись навкруги, але старої начебто ніде не було видно.

Та тривога не полишала Ренека і всю дорогу він нервово оглядав напівпусті вранішні вулички Малина. Здавалося, що стара може вискотичи просто з-за рогу, виповзти з будь-якої шпаринки й знову потягти до товариша начальника свою кігтисту лапу. Але цього разу відьма чомусь не поспішала являти своє моторошне потойбічне обличчя наляканому  Шейнблату.

Коли бричка під’їхала під самий поріг відділку НКВС, Ренек хвацько зіскочив  з нею і швидко рушив до будівлі та не встиг туди навіть зайти, як двері відчинилися і на порозі з'явився сам господар цього похмурого закладу.

- Ба! Які люди! – немов зрадів  неочікуваній зустрічі Зіневич – Товаришу Шейнблат! Не чекав тебе сьогодні в гості.

- А я ось вирішив розвіятися і здати сьогодні партію власноруч – Відповів Ренек протягуючи руку малинському начальнику НКВС.

Той з певною заминкою потис її, а потім з дружньою посмішкою запропонував.

- Тоді давай  спочатку завершимо справи, а вже потім відсвяткуємо зустріч, як слідує.

- Невже в тебе ще залишилася пляшечка тієї доладної сивухи, що ти почтував мене минулого разу? – очі Шейнблата помасніли від  спогаду про ту вогняну суміш, що могла виключити "непідготовлену" людину лишень своїм запахом.

- Авжеж! Бережу до особливих часів і сьогодні такий настав.

- Справді? – здивувався Шейнблат – Поділишся?

- Все після того, як відправимо ешелон – заспокоїв товариша Зіневич – Ти дізнаєшся один з перших. То твоя бричка?Підвезеш?

Вказав начальник малинського НКВС на змерзлого Шмухлера і його транспорт.

-Так! – відповів Шейнблат – Сідай!

Всю дорогу двом начальникам однієї структури було про що поговорити. Згадали справи й спільних знайомих, документи до яких мали доступ обидва, а ще…

- Пам’ятаєш, твої хлопці тут підстрелили одного мого втікача? – раптом навіть для самого себе запитав Зіневича Ренек – Степан Вівчар його звали.

- Та твоїх тут багато вештається – посміхнувся комісар – Думають, що залізницею легше буде тікати, але Вівчар.. Це раптом не той куркуль, який з вагітною жінкою тікав?

- З вагітною? – Шейнблат аж підскочив на місці й вражено втупився в Зіневича.

- Так! Точно, згадав! Галина Вівчар здається. Добре запам’ятав, бо на фото така гарна краля. Правда дійсно була при тяготі. Мої хлопчаки  твого втікача підстрелили, а ця примудритися втекти. Та ти не переживай, довго не побігає…

- Надія.....-  прошепотів Шейнблат атоматично виправляючи Зіневича, а потім взревів.

- Розвертай! – тицьнув він Шмухлеру  в спину пістолетом – Їдемо назад до відділку.

- Зачекай! - зупинив і Ренека, і Шмухлера Зіневич, що здогадався про причину такої гарячки - Куди спішити, ще встигнеш розпитати моїх хлопців. Все одно те давно було. Та й немає їх зараз у відділку. Весь особовий склад на вокзалі. 

Ренек розчаровано відкинувся на сидіння і махнув розгубленому Шмухлеру.

- На станцію!

Решту частину шляху обидва начальники мовчали розмірковуючи кожен про своє.

***

На станції було на диво тихо  і  малолюдно. Лишень на  пероні топталося  кілька колоритних чолов'яг зі зброєю, один лишень вигляд яких видавав належність до товаришів  управління Залізного Фелікса. Таких важко було сплутати з кимось іншим.

  Біля одного з неопломбованих вагонів Ренек впізнав сивого, що весело щось обговорював з двома конвойними попихкуючи димком самокрутки.