Проклята - Наталка Смеречинська

Влад знову замовк, збираючись з силами, а Аліса продовжила замість нього.

- Ми думали, що прокляття то вигадки. Тато завжди був трохи не в собі, але коли стара почала приходити спочатку до Влада, а потім і до мене, зрозуміли, що то все правда. У Влада є друг, Костик з СБУ. Саме він допоміг по своїм каналам знайти тебе. І ти наша єдина надія, Олено.

Я… Сказати мені було нічого. Все всередині пручалося цій інформації. Хотілося заволати «Ні! Не хочу!». Не хочу нічого знати ні про прокляття, ні про відьму, ні про страшну долю сім’ї цих двох. Хочу бути звичайною дівчиною зі звичайними проблемами, але… Ось вона, моя реальність, стоїть навпроти й дивиться  на мене двома парами синіх очей, сповнених надії.

- Чому ви так впевненні, що вам потрібна саме я і ця Ганна Вівчар дійсно моя родичка? – вирішила уточнити всі деталі, перед тим як дати відповідь на не озвучене питання.

- Твоя пра - прабабуся – виправив мене Влад – Існує документ,  рапорт на ім’я начальника Малинського НКВС в 1930, про розстріл Степана Вівчара, сина Ганни  та про втечу її вагітної невістки, Надії Вівчар. Саме цікаве, що  Надії допоміг якийсь нквсник і слід її загубився та не назавжди. Тато зміг розкопати шлях твоєї прабабусі з дитиною до Полтави, але потім вони повернулися й оселилися в Хмельницьку,  ближче до Житомирської області.

- Батько казав, що проклявших й проклятих все одно тягне на те місце, де все це відбулося – додала Аліса – Начебто, дві родини навічно пов’язані між собою.

Ох  ні, перспектива так собі. Не те щоб я мала, щось категорично проти цих двох, але спосіб в який нас поєднала доля, був не найкращий.

- І що далі?- запитала я – Як ми маємо вас рятувати?

Аліса радісно посміхнулася цьому «ми», а я подумки дала собі потиличника. Чи не занадто рано розкодуєшся обіцянками, Олено?

- Прокляття повинно бути обов’язково зав’язане на якомусь предметі. Його просто потрібно знайти й знищити.

І справді все просто, раз плюнути! А подробицями ніхто не хоче поділитися?

- Що за предмет і як саме потрібно його знищити? – нетерпляче продовжила я, оскільки Аліса взяла паузу.

Мовчання було досить красномовне.

- Ви не знаєте!-  розчаровано сказала я, дивлячись на брата з сестрою.

 - Так, не знаємо - спокійно визнав Влад - Та це і не потрібно. Тільки но ми приїдемо в Радомишль, заклятий предмет сам знайдеться. Він буде тягнутися до своєї господині по крові, тобто до тебе. А з приводу того, як його знищити. Мій друг обіцяв допомогти.

- Той, що з СБУ – здогадалася я.    

- Бінго, крихітка – схоже Алісу геть відпустило і до неї повернулася звична самовпевненість – Костик справжній чарівник у сфері «діставати».

- Аліса, я тебе прошу, давай не будемо.

- А що?- зробила великі очі блондинка - Я люблю Константина Миколайовича без тями. Ти ж знаєш!

Влад лише похитав головою:

- Іноді мені здається, що якщо тебе не вб’є прокляття, сестричко, то це зробить Костик. За твій довгий язик.

Аліса штовхнула Влада ліктем в бік. Видно було, що це не перша їхня перепалка. Мабуть, добре мати брата чи сестру?

- В тебе є ще питання? – знову привернув мою увагу до себе Влад, бо я, здається, задумалася.

- Так. Ти сказав Радомишль? Що це за місто? Там жила моя прапрабабуся.

- Ні, там проживав мій прадід – Ренек Шейнблат. Ганна Вівчариха жила в селі Чайківка, недалеко від повітового Радомишля.

- Стривай! Шейнблат? Ренек Шейнблат?

Перепитала Влада,   зрозумівши, що вже чула це прізвище

- Так! Це ім'я тобі знайоме? – друзі оживилися.

- Не те щоб… Є в мене одне фото, де розписане це прізвище поруч з іще кількома. Я покажу – запевнила обох, побачивши як загорілися у них очі.

- А поки що розкажи мені як загинув Ренек Шейнблат.