Талiсман - Стівен Кінг

З-під скелі вилізла інша тварина з важкою головою і тілом, що волочилося по землі. І коли велетенська голова черв’яка кинулася на жертву, Джек побачив, що це був один із собак-мутантів. Черв’як роззявив рота, ніби то було вічко вуличної поштової скриньки, й охайно заковтнув відчайдушного недособаку. Джек чітко почув хрускіт кісток. Собаче гавкання затихло. Велетенський черв’як проковтнув собаку так легко, ніби той був пігулкою. Тепер перед жахливим черв’яком простяглася одна з чорних смуг, залишених вогняною кулею. І Джек побачив, як довга істота занурювалася в пил, наче круїзний лайнер, що зникає під водою. Почвара, вочевидь, розуміла, що сліди вогняних куль можуть завдати їй шкоди, а оскільки вона схожа на черв’яка, то їй простіше було вирити тунель. Джек бачив, як бридка істота геть зникає в червоній пилюці. А тоді очі хлопчика тривожно поглянули на довгий червоний схил, поцяткований латками яскраво-жовтої трави, і запитав себе, де ж почвара вилізе на поверхню наступного разу.

Коли Джек принаймні частково пересвідчився, що черв’як не збирався проковтнути потяг, він знову почав розглядати пасмо пагорбів.

7

Коли Річард прокинувся пізно по обіді, Джек побачив:

принаймні одну голову, що точно визирала з-за скелястого хребта, ще дві смертельні вогняні кулі, що, підстрибуючи, промчали повз нього, безголовий скелет, який, на перший погляд, належав великому кролику, але за ретельнішого огляду нагадував людське немовля. Кістки виблискували на сонці й лежали біля залізної дороги. А зовсім поруч були:

круглий блискучий дитячий череп, який наполовину занурився в пил; певно, він належав тій самій дитині;

зграя собак із великими головами, вражених радіацією ще більше, ніж побачені раніше їхні родичі. Вони жалюгідно повзли за потягом і ковтали слину від голоду;

три дерев’яні хижі — людські помешкання, — зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з — оце вже відлуння справжніх Територій — бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

і найгірше з усього (окрім, звісно, того, що Джек, здавалося, бачив) — дві зовсім невідомі тварини, що пили з чорних озерець ,— тварини з довгими зубами і людськими очима, спереду вони були схожі на свиней, а ззаду — на великих котів. Їхні морди поросли волоссям. Коли потяг проїжджав повз цих тварин, то Джек побачив, що їхні яйця роздулися до розмірів подушок і звисали аж до землі. Що ж спричинило таку потворність? Радіаційний вплив, подумав Джек. Бо ж нічого іншого не мало такої сили викривлювати природу. Отруєні від народження істоти сьорбали не менш отруйну воду і гарчали на маленький потяг, що проїжджав повз них.

Одного дня наш світ може виглядати так само, подумалося Джеку.

Яка прикрість.

8

Але ж було ще те, що йому здавалося, ніби він бачив. Шкіра пекла і свербіла — він уже скинув пончо, на яке обернулося пальто Майлса П. Кайґера, на підлогу кабіни. Ближче до півдня зняв і домоткану майку. У роті з’явився жахливий присмак — кислотний коктейль іржавого металу та гнилих фруктів. Піт з чола заливав очі. Джек настільки втомився, що почав засинати навстоячки, широко розплющивши очі, які пекли від поту. Хлопчик бачив великі зграї огидних собак, що вешталися пагорбами; бачив червонуваті хмари над головою, що простягали до них із Річардом свої палючі «руки» — диявольські «руки». А коли очі нарешті заплющилися, Джек побачив дванадцятифутового, вбраного в чорне Морґана з Орріса, котрий обстрілює його блискавками, продірявлюючи землю новими пиловими кратерами.

Річард простогнав і пробурмотів:

— Ні, ні, ні.

Морґан з Орріса полетів геть, мов туманне марево, і Джекові зболілі очі розплющилися.

— Джеку? — звернувся до нього Річард.

Перед потягом простягалася червона порожня земля, пошрамована чорними слідами від вогняних куль. Джек протер очі й глянув на Річарда, спроквола потягуючись.

— Ага, — сказав він. — Як ти?

Річард ліг назад на тверде сидіння і закліпав. Його сіре обличчя змарніло.

— Вибач, що запитав, — сказав Джек.

— Ні, — вимовив Річард. — Мені справді краще. — І Джек відчув, як частина напруги відходить від нього. — У мене досі болить голова, але вже краще.

— Ти кричав, коли… еммм… — казав Джек, не знаючи напевне, скільки реальності зможе витримати друг.

— Коли спав? Ага, гадаю, так і було. — Обличчя Річарда напружилося, але вперше Джек не боявся, що той закричить. — Джеку, я знаю, що не сплю зараз. І знаю, що не маю пухлини в мозку.

— Ти знаєш, де перебуваєш?

— На тому потязі. На потязі стариганя. У місці, яке він називав Заклятими Землями.

— Ага, будь я двічі проклятий, — сказав Джек, усміхаючись. Бліде сіре обличчя Річарда почервоніло. — І як же ти до такого дійшов? — запитав Джек, досі не впевнений, чи можна довіряти Річардовій переміні.

— Ну, я знаю, що не спав, — сказав Річард, і його щоки стали ще червонішими. — Гадаю… гадаю, просто потрібен був час, щоб припинити опиратися цьому. Якщо ми на Територіях, то ми на Територіях, і байдуже, неможливо це чи ні. — Його очі зустрілися з Джековими, і сміхотливі іскорки в погляді друга вразили Джека. — Ти пам’ятаєш великий пісковий годинник у Депо? — Коли Джек кивнув, Річард повів далі: — Ну, ось, власне, і воно… Коли я побачив ту штуку, то зрозумів, що не вигадую все. Бо я знаю, що не міг би придумати ту штуку. Не міг. Просто… не міг. Якби я надумав вигадати примітивний годинник, то в ньому були б різноманітні коліщата, великі блоки… Він би не був настільки простим. Тож я не вигадав його. Отже, він справжній. А в такому разі справжнім є і все решта.

— Гаразд, як ти зараз почуваєшся? — запитав Джек. — Ти довго спав.

— Я досі дуже втомлений і ледь можу тримати рівно голову. Боюся, загалом я почуваюся не дуже добре.

— Річарде, я маю дещо запитати в тебе. Чи є якась причина, чому ти боїшся їхати в Каліфорнію?

Річард опустив очі й похитав головою.

— Ти коли-небудь чув про місце під назвою «Чорний Готель»?

Річард і далі хитав головою. Він не сказав правди, але, як